Первісне нагромадження капіталу і його роль у становленні капіталістичного ладу. Капіталістичний лад

Капіталістичне суспільство

Капіталімзм — суспільно-економічний лад, що ґрунтується на , на та найманої праці. У сучасній науці замінюється на поняття — «індустріальне з ринковою економікою». Народження капіталізму Несхвальна ілюстрація капіталізму З розпадом феодального ладу, зросла не тільки між містами та селами, але й між державами. Погляди людей почали змінюватися особливо після винайдення друкарського верстату. Вплив середньовічної католицької церкви почав слабшати. Власне він був основною перепоною на дорозі розвитку економічного ладу. Однак цікаво, що саме при кінці серед католицької форми християнства вже розросталися групи капіталістичної торгівлі, виробництва та банківської справи. Приклад цього можна було побачити у таких католицьких містах, як (Італія), (Німеччина) та (Фландрія, нинішя Бельгія) Згодом, у XVI сторіччі вибухнула протестантська . Хоча було б перебільшенням казати, що Реформація створила капіталізм, з неї таки вийшли ідеї, що безперечно наголошували на ньому. Передусім зняв із законного торгівельного прибутку пляму "". Крім того, деякі протестантські вчення спонукували людей тяжко працювати, аби мати успіх у житті і таким чином довести, що вони належить до "вибраних". Вони вважали, що успіх торгівлі був ознакою Божого благословення. Результатом цього майно стало готовим "" для вкладу в подальше крамарство. Таким чином протестантська етика, що приписує тяжко трудитися, фактично, сприяла поширенню капіталізму. Недивно, що капіталістична економіка розвинулась скоріше у протестантських країнах, а не католицьких. Однак католицька церква швидко надолужила втрачене. Вона дозволила капіталізм у тих країнах, де мала великий вплив, таким чином сама обернулась у заможну капіталістичну організацію. Безсумнівно, капіталізм мав перевагу над зокрема тим, що дав більшої свободи . Однак в капіталізмі теж була велика несправедливість. Прірва між багатими та бідними розширювалась. З одного боку капіталізм здійснював експлуатацію робітників призвів до , з другого — утворив велике суспільство споживачів у деяких країнах із високим матеріальним достатком. Капіталізм - система суспільного виробництва і розподілу, що грунтується на приватній власності, загальному юридичному рівності та свободи підприємництва. Головним критерієм для прийняття економічних рішень є прагнення до збільшення капіталу, до отримання прибутку.

Капіталізм - це економічна абстракція, що дозволяє виділити характерні риси економіки на певному етапі її розвитку, відкинувши менш значущі. У реальності така система, як і будь-яка наукова абстракція, ніколи не існувала «в чистому вигляді». Завжди в тій чи іншій мірі були присутні невластиві капіталізму риси - становий привілеї та обмежень на володіння майном, в тому числі обмеження на розміри нерухомості або земельних ділянок; митні бар'єри; антимонопольні правила і т. п. Частина з них є спадщиною попередніх епох, частина -- наслідок розвитку самого капіталізму і зародження всередині нього наступних систем.

Альтернативні визначення Капіталізм - суспільно-економічна формація, заснована на приватній власності на засоби виробництва та експлуатації найманої праці капіталом; змінює феодалізм, передує соціалізму - першій фазі комунізму. Капіталізм - це сучасна компанія, що базується на ринку економічна система виробництва товарів, контрольована «капіталом», тобто вартістю, що використовується для найму робітників. Капіталізм (ринкова економіка, вільне підприємництво) - економічна система, домінує в Західному світі після краху феодалізму, в якій більша частина засобів виробництва знаходиться у приватній власності, а виробництво і розподіл відбуваються під впливом ринкових механізмів. (Британська енциклопедія)

Капіталізм чистий, капіталізм вільної конкуренції (англ. pure capitalism, фр. Laissez faire capitalism) - економічна система, в якій матеріальні ресурси є приватною власністю, а ринки та ціни використовуються для спрямування і координації економічної діяльності.

Реферат на тему: Капіталістичне суспільство

www.br.com.ua

Тема 21. Закономірності та етапи розвитку капіталістичної економічної системи

З точки зору формаційного підходу та відносин власності на засоби виробництва виділяється п’ять способів виробництва – первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (комуністичний). Капіталістичний спосіб виробництва виникнув (постав), ще на початку ХVІ ст. і продовжує залишатися провідною економічною формацією і в ХХІ ст.

Перша стадія розвитку цього способу виробництва одержала в політичній економії назву капіталізм вільної конкуренції. В літературі цьому капіталізму іноді дають й інші назви: класичний капіталізм, домонополістичний капіталізм, капіталізм вільного підприємництва, дикий капіталізм. Проте усі економісти згодні з тим, що певний історичний період існував капіталізм вільної конкуренції.

Починаючи вивчення теми, студент, перш за все, повинен засвоїти, що як економічний лад представляє собою капіталізм вільної конкуренції? Це така економічна система, яка характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використанням найманої праці та системи ринків чистої конкуренції. Конкурентний капіталізм, пише П.Самуельсон – це складний механізм мимовільної координації, що діє через систему цін і ринків, механізм зв’язку, який слугує для об’єднання знань і дій мільйонів різних індивідів. Зауважте, що радянські економісти вважали, що “капіталізм – остання експлуататорська формація, яка зародилась у надрах феодалізму

Далі слід вивчити наступні ознаки капіталізму вільної конкуренції:

приватна власність на засоби виробництва;
система найманої праці;
свобода підприємництва і вибору;
ринкова система та вільна конкуренція;
важлива роль прибутку;
обмежена роль держави

Після вивчення сутності капіталізму, необхідно звернути увагу на вияснені об’єктивних основ та шляхів виникнення і розвитку капіталізму. Капіталістичний спосіб виробництва почав зароджуватися у надрах феодалізму. Зростання продуктивних сил і розвиток суспільного поділу праці розширювали сферу товарного виробництва і підривали основи натурального господарства, на якому базувався феодальний спосіб виробництва. Розвивались міста, місцеві, а потім і національні ринки. Тим самим створювалися певні умови капіталістичного господарського укладу. Розклад феодальної системи господарства і початок капіталістичної ери наука відносить до ХVІ ст.

Капіталізм виник і розвинувся на базі простого товарного виробництва, проте, насамперед на базі міського ремісництва. Поглиблення майнової диференціації серед ремісників і розорення все більшої кількості господарств розширювали сферу застосування найманої праці. Важливу роль у виникненні капіталізму виконав купецький капітал. Важливо усвідомити й те, що процеси становлення капіталістичного виробництва прискорювались первісним нагромадженням капіталу. Ґрунтовий виклад сутності й історичної ролі первісного нагромадження капіталу зроблено К.Марксом.

Остаточно капіталістичний лад закріпив себе як нову суспільно-економічну формацію, що вийшла на історичну арену замість феодалізму під час переможних буржуазних революцій. У Нідерландах наприкінці ХVІ ст., в Англії у ХVІІ ст. у Німеччині – в середині ХІХ ст.

На початку останньої третини ХІХ ст. завершилась стадія капіталізму вільної конкуренції. Друга – монополістична – стадія розвитку капіталізму почалася на межі ХІХ і ХХ ст. і як ми вважаємо, завершилася у середині 30-х рр. ХХ ст. Третя (сучасна стадія розвитку капіталізму почала формуватися у середині 30-х рр. ХХ ст. і триває нині. Третя стадія розвитку капіталістичної формації розглядається в темі 22.

Марксистська політична економія відносить капіталізм до експлуататорської формації: “Капіталістичний спосіб виробництва – суспільний спосіб виробництва матеріальних благ, заснований на приватній капіталістичній власності на засоби виробництва і експлуатації найманої праці. Теорію експлуатації найманої праці за капіталізму розробив К.Маркс . Навпаки, неокласична політична економія, як правило, принципово заперечує наявність елементів експлуатації найманої праці за капіталізму, особливо в період першої та другої фаз його розвитку.

У навчальному посібнику експлуатація найманої праці розглядається через призму економічної ренти, яка виникає тоді, коли капіталіст, користуючись владою на ринку праці, застосовує монопсонію, тобто нараховує робітникові заробітну плату нижче конкурентного рівня. Економічна рента – це різниця між конкурентною заробітною платою, еквівалентною альтернативній вартості робочої сили, і заробітною платою, яка формується на монополістичному ринку праці. Звертаємо увагу на те, що такий характер на ринку праці був визначальним для всієї епохи капіталізму вільної конкуренції та монополістичного капіталізму (до середини 30-х рр. ХХ ст.). Проте слід сказати, що заробітна плата і в умовах цього капіталізму поступово зростала, але як правило, таким чином, щоб вона не досягала (у більшій чи меншій мірі – це залежить від конкурентних обставин у кожній капіталістичній країні) рівня конкурентної заробітної плати. Так, з даних табл. 21.1 впливає, що середньорічний заробіток фабричного робітника США зріс за період 1851-1900 рр. на 77,1%.

Таблиця 21.1.

Динаміка річної заробітної плати фабричного робітника в США

Роки	Середньорічний заробіток робітника, крб.	У % до 1850 р.
1850	480	100
1870	733	152,5
1900	850	177,1

Завершуючи розгляд капіталізму вільної конкуренції можемо зробити висновок, що на практиці його економічний лад побудований на приватній власності на речові ресурси виробництва, використанні найманої праці, системи конкурентних ринків, монопсонії на ринку праці та мотивуючого стимулу - прибутку.

У цій же темі вивчається економічна система монополістичного капіталізму, яка скоріше є теоретичною гіпотезою в тому розумінні, що чистого монополістичного капіталізму ні в якій країні капіталістичного світу не було. Проте очевидно, що була тенденція до створення такої специфічної економічної системи капіталістичної формації на рубежі ХІХ – ХХ ст; це дає підстави спеціально розглядати і вивчати даний етап у розвитку капіталізму в розвинутих країнах.

Монополістичний капіталізм – це економічний лад із системою великих і надвеликих підприємств, що уклали одним з одним різного роду угоди чи союзи, і як монополії займають панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренції; стадія у розвитку капіталізму.

Потрібно розглянути економічні закономірності виникнення монополій. У цьому зв’язку слід вивчити такі явища, як процеси концентрації і централізації капіталу, які особливо швидко прогресували, починаючи з останньої третини ХІХ ст. [Див.: 1, с.379-384]. Саме у цей період почали формуватися такі великі монополістичні об’єднання, які одержали назву трести, картелі, концерни, синдикати. В США перші трести почали виникати на початку 70-х рр. ХІХ ст, а в 1889 р. в обробній промисловості їх нараховувалася 185. У Німеччині уже в 1896 р. нараховувалось біля 250 картелів та ряд синдикатів. У Росії формувалися синдикати: “Продамет”, частка якого становила 70-80 %загально імперського збуту листового і універсального заліза, балок і швелерів, синдикат “Гвоздь”, що охоплював 32 заводи, синдикати “Кровля”, “ Продвагон” тощо.

В США 1904 налічувалось 78 трестів, кожний з яких контролював не менше 50% того чи іншого товару, у тому числі 26 трестів – не менше 80% продукції

Важливу роль у концентрації капіталу і формуванні монополістичного капіталізму виконало бурхливе акціонування капіталу і створення акціонерних товариств. Трести і синдикати, які з’явились ще на початку останньої третини ХІХ ст., являли собою великі акціонерні підприємства монополістичного і олігополістичного типу. Так, наприклад, нафтовий трест “Стандарт ойл оф Нью-Джерсі” концентрував у своїх руках контрольні пакети акцій понад 400 акціонерних підприємств, на частку котрих у 1904 р. припадало 84% перегонки нафти, 86% виробництва гасу, 9/10 транспортування нафти по трубопроводам т.д. [

Вважається, що на рубежі ХІХ-ХХ ст. капіталізм вільної конкуренції поступився капіталізму недосконалої конкуренції. В економіці панівне місце посіли олігополії і монополії. Це означало, що на початку ХХ ст. у розвинених капіталістичних країнах утвердився монополістичний капіталізм.

Завершується тема вивченням сутності фінансового-монополістичного капіталу та фінансової олігархії.

Зміни, які відбувалися у сфері виробництва під впливом концентрації і централізації капіталу, сприяли виникненню таких самих процесів і в банківській сфері Почала зростати концентрація банківського капіталу. На рубежі ХІХ – ХХ ст. на зміну звичайним спеціалізованим банкам прийшли великі банківські корпорації.

Концентрація грошового капіталу в банках докорінно змінила їх становище і вплив. Це сприяло виникненню нових форм зв’язків між банками і нефінансовими корпораціями. Крім власне кредиту ці форми зв’язків включають систему участі в капіталі, особисту унію, управління капіталом за довіреністю і т.д. При цьому вирішальне значення має система участі в капіталі – взаємне володіння нефінансовими і банківськими корпораціями частками акціонерного капіталу. Створюється багатоступенева система володіння великими пакетами акцій, яка дозволяє обплутати мережею сіткою фінансової залежності цілі сфери економіки. Виникає фінансово-монополістичний капітал, тобто банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки.

Основною формою фінансово-монополістичного капіталу є фінансові групи. Прикладом фінансової групи на початку ХХ ст. може бути фінансово-монополістична група Моргана (США). Морган був господарем стального треста, тримав у своїх руках велику мережу залізниць довжиною 75 тис. км. Контролював багато компаній і ряд трестів у самих різних сферах господарства, у тому числі і ряд великих банків.

Панування фінансово-монополістичного капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія – капіталістична еліта, до якої належить верхівна монополістичної буржуазії, а також – провідні менеджери найбільших корпорацій. Представники фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни, вони справляють великий вплив на економіку, що дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами та розподільними відносинами. Сучасні аспекти фінансово-монополістичного капіталу вивчаються у темі 22.

studfiles.net

Капіталістичний спосіб виробництва

15.06.2017

Капіталістичний спосіб виробництва – це матеріальні блага, вироблені в умовах капіталізму як суспільного ладу, який піддається змінам і трансформаціям з плином часу. У чистому вигляді економіка капіталізму зустрічається вкрай рідко. Хоча вона відноситься до категорії капіталістичної, яка в даному випадку безперечно вважається домінант, на практиці в якійсь мірі поєднується кілька елементів різних форм способів виробництва.

Під капіталістичним способом виробництва слід проймати вироблені матеріальні блага, засновані на приватній власності капіталістів і використанні праці найманих робітників. Капіталістичний спосіб виробництва є суспільним, який згідно з історією, змінив феодальний, і в його фундаментальної політиці лежать відносини між найманою працею і капіталом. В даному випадку, розглядаючи форму економіки будь-якої капіталістичної країни, вимальовується картина, в якій капітал, тобто засоби виробництва, являють собою приватну власність капіталіста. Відповідно, управління цим капіталом здійснює капіталіст в тому порядку, в якому вважатиме за потрібне. Що стосується найманої праці, то ці ж власники капіталу – власники, по суті, капіталісти, наймають людей в якості необхідної робочої сили за встановлену ними заробітну плату. Основною метою безпосередньо для власників капіталу є прибуток, яка формується за рахунок додаткової вартості і за допомогою продажу готової продукції шляхом подальшої її реалізації, і вже в чистому вигляді присвоюється капіталістами. Практично таку форму виробництва при капіталістичному ладі можна визначити як товарне виробництво загального характеру, властиве країні в певний період її розвитку. Як було відмічено ще Менделем в 1962 році, що людська праця в свою чергу так само починає ставати товаром.

Поділ людей на два антагоністичні класи

При капіталізмі відбувається класовий поділ на два основних: виробничих власників – капіталістів, які володіють засобами виробництва і працівників, категорію людей, позбавлених будь-яких матеріальних благ. Клас пролетаріату як товар може продавати власну робочу силу капіталістам для того, щоб мати кошти на існування. Плюси капіталістичного способу виробництва є такими тільки для класу капіталістів, які привласнюють результати недосплаченого праці робітникам, тим самим, збільшуючи свій особистий капітал.

Спосіб виробництва капіталістичний підпорядковується економічним законам, рушійним механізмом якого є вироблена робочими додаткова вартість, яка осідає у капіталістів і стає їх власністю. А ось розміри додаткової вартості, по суті, в кілька разів перевищують і окупність вкладених у виробництво коштів, і перекривають їх в кілька разів за рахунок недоплати найманої праці трудящих мас.

Порівняння способу виробництва капіталізму з попередніми

Якщо піддати порівняльному історичному аналізу капіталістичний спосіб виробництва, скажімо з феодальним і рабовласницьким, то в даному випадку простежуються явні прогресивні тенденції в глобальному відношенні і розвитку країни при даному ладі. Плюси капіталістичного способу виробництва в цілому полягають ще й у хазяйському відношенні до окремого виробництва кожного капіталіста, що в свою чергу знайшло відображення в глобальному підвищенні продуктивності праці і економічного добробуту країни в цілому. Крім того, відбулося різке підняття вгору технічного рівня виробництва, даючи певний поштовх до подальшого його розвитку і вдосконалення.

Протиріччя при капіталістичному виробництві

Однак класовий поділ суспільства, що складається у внутрішньовиробничих відносинах, створило серйозні протиріччя капіталістичного способу виробництва. Величезна частина населення була приречена на важку працю і перебувала на межі жебрацького існування на тлі того, що всі результати їх праці просто привласнювалися капіталістами, прирікаючи трудящих животіти, нерідко приводить їх до повного розорення. Таким чином, капіталістичний лад створив непримиренність співіснування двох класів, яка має тенденцію більш сильно збільшуватися в періоди економічних криз і політичної нестабільності, заганяючи робітничий клас в сильнішу залежність від непосильного найманої праці. Строй капіталістів зробив протиріччя капіталістичного способу виробництва неминучим наслідком самого суспільного устрою і притаманній йому експлуатації трудящих з метою збагачення класу капіталістів і привласнення ними основної частки виробничого прибутку.

Заміна капіталістичного ладу в цілому так само має ряд незаперечних протиріч, які останнім часом стали областю вивчення соціологів, які намагаються докопатися до першопричин виникнення передбачуваного остаточного кризи капіталізму. Однак багато хто з них зійшлися на думці, що цивілізована трансформація капіталістичного суспільства повинна бути заснована на механізмах саморегулювання за допомогою коректування і нейтралізації виникають класових протиріч за допомогою втручання в економіку шляхом недозволенности цілковитої руйнації менш забезпеченого класу, де в плюсі виявляться обидві сторони і економіка країни в цілому. Таким чином, вирішуються протиріччя капіталістичного способу виробництва, щоб уникнути конфліктних ситуацій на економічній і політичній аренах.

« Капіталізм: визначення Риси капіталістичного суспільства »

moyaosvita.com.ua

# Карпатська Атлантида: націоналізм на капіталістичний лад!

Вітаю всіх громадян мережі Політико і гостей!

Я щойно повернувся із сімейної подорожі в Карпатські гори, їздив кататись на лижі в комплекс Буковель, що на Івано-Франківщині.

Певно річ скажу, що дороги там прифігові, інфраструктура ніяка, але чим ближче до Буковелю, тим краще виглядають будинки, навіть старі хати якось намагаються обкласти вагонкою і підфарбувати. Дехто навіть будує будинки на австрійський лад, як наприклад ось цей:

Чи ось цей:

І чим ближче до Буковелю. тим і вулиці кращі, і будинки.

Особливо в цьому плані вирізняється місто Яремче, що вдало розташовано на перехресті кількох шляхів.

До чого ж тут націоналізм і капіталізм?

Судячи із отриманої інформації, схема заробітку місцевих жителів така.

1. Комплекс Буковель - дає робочі місця, продає послуги прокату, проживання, харчування, послуги інструкторів та безліч інших. Щоб без зайвої реклами, місцеві кажуть що то гроші Коломойського і Ко. Подивимось, що можна нарити на цю тему в Інтернеті, але то вже мабуть окремою статтею.

Окремою статтею видатків є купівля проїзного на підйомники - Скі Пасс (SkiPass), без якого катання на високих схилах просто складно уявити.

2. Місцеві жителі купують лижі, катаються самі, а потім по знайомству запрошують до себе в гості, здають лижі. За це беруть відповідну платню, що є окремі пункти:

- проживання

- харчування

- прокат спорядження.

На отримані гроші ремонтують спорядженя та мабуть діляться із місцевою міліцією та іншими службами, ремонтують будівлі і т. д.

Взагалі, по місцевим чуткам окрім Коломойського є ще 2 власники комплексу (всього три), вони вже вклали 250 мільйонів доларів, і не зупиняються, будують нові котеджі, паркінги, гірськолижні траси і підйомники.

Загалом, туристи ще в перерві між катаннями заїзжають подивитись на місцеві красоти, п"ють воду з джерел, хто має гроші, обідає в місцевих колибах/кафе/ресоранах.

Також влітку приїзджають на лікувальні курорти.

Є ще кілька комплексів, окрім Буковелю, але останній створений із знанням справи і з грамотним впорядкуванням інфраструктури, що дає можливість відпочивати максимально комфортно. Приємні люди в охороні, на прокатах, немає хамства, як всюди в совдепії. Оце - європейський рівень!

Попит на лижне катання та інші види гірського спорту величезний. Що дає можливість підняти регіон на новий цивілізаційний рівень. А це вимагає нової, капіталістичної політики.

А вона в дрібницях, від сервісу в туалетах до ментів на дорогах. які ведуть себе максимально чемно із туристами, а місцевих перевіряють на алкоголь.

Той хто будує туристичний комплекс - має з того максимальний зиск лише при розумній експлуатації, чемному сервісі, приємному зовнішному і внутрішньому вигляді.

Але при цьому можна будувати заводи, дороги, мости, іншу інфраструктуру.

Звідси новий тип громадянина - хазяїн, господарник, розумна людина із чітким прагматизмом.

Щоб націоналізм став провідною силою в Україні, слід щоб патріотичні націоналістичні організації виховували прагматичні якості, а саме: господарність, працьовитість, діловий підхід, прагматичність, націленість на результат, раціоналізм, повага до клієнтів, підхід із розумом до всього, чого торкаєшся. Кожен крок має бути спрямований на те, щоб при високих капіталовкладеннях і праці, чемній культурі, розумній організації бізнес давав максимальний прибуток, давав можливість розвивати регіон, захищати екологію, підвищувати матеріальний добробут населення. Без такого європейського підходу в мирний час можна обрости мохом. Але я вважаю, що такий цивілізаційний стрибок дасть свої плоди і у військовий час.

Отже, націоналісти! Вилазьте із схронів і з-за комп"ютера, будуйте лад і отримуйте зиск із того! Мейнстрім - за раціональним капіталізмом!

Коментарі

politiko.ua

Первісне нагромадження капіталу і його роль у становленні капіталістичного ладу

У XVI ст. у країнах Західної Європи капіталістичний сектор виробництва мав великий вплив на господарське життя, незважаючи на те що давав меншу частину всієї продукції промисловості і сільського господарства. Більшу частину суспільної продукції продовжували виробляти господарства тих форм, які були властиві лише феодальному суспільству.

Для виникнення та розвитку капіталістичного виробництва необхідні дві умови:

1) наявність значної маси бідних людей, юридично вільних, позбавлених засобів виробництва та існування і змушених найматися на роботу до капіталіста;

2) нагромадження в руках невеликої кількості людей грошового багатства, необхідного для створення капіталістичного підприємства.

У західноєвропейських державах ці дві умови до XVI ст. почали лише складатися. Основою виробництва феодального суспільства Західної Європи, незважаючи на порівняно високий рівень його розвитку, продовжувало залишатися дрібне індивідуально-торгове сімейне господарство селянина на селі і ремісника у місті. Засоби виробництва і виготовлений за їх допомогою товар належали самому виробнику. Існував позаекономічний примус у формі кріпосного права та цехових обмежень. Тому першим кроком у справі первісного нагромадження капіталу стало юридичне звільнення особи селянина від кріпацтва і ремісника — від цехового порядку і примусу.

Примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів виробництва і їх перетворення у бідних продавців своєї робочої сили було важливим кроком до створення умов для капіталістичного виробництва.

Другим важливим кроком на шляху організації капіталістичного виробництва був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових майстрів, фермерів, але, головним чином, купців і лихварів. Основними джерелами нагромадження капіталів стали: колоніальні війни, торгівля рабами, піратство, державні позики, податки, система протекціонізму, жорстокі методи поневолення і пограбування корінного населення Африки, Азії, Північної і Південної Америки. Звідси видно, що не лише завдяки працелюбності, енергії і старанню, як вважають більшість західних учених, утвердився клас капіталістів, а й завдяки насиллю, пограбуванню, доведенню до бідності мільйонів людей.

Таким чином, первісне нагромадження капіталу — це історичний процес відокремлення дрібних виробників від засобів виробництва, примусового позбавлення їх приватної власності та перетворення у бідних продавців своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню. Ця епоха має специфічні ознаки (рис. 5.4).

Рис. 5.4 Головні ознаки епохи нагромадження капіталу

Головною відмінною ознакою епохи первісного нагромадження капіталу були, по-перше, розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки, яка наклала відбиток на всі сторони суспільного життя того часу. Нові віяння буржуазних свобод, пов’язані з розширенням масштабів торгівлі, що ліквідовувала територіальну замкнутість і обмеженість феодальних вотчин, вели до посилення підприємницької ініціативи.

По-друге, найбільш престижна галузь торгівлі — зовнішня торгівля — стимулювала розвиток товарного виробництва і внутрішню торгівлю. Завдяки їй Європа наприкінці XV ст. перетворилась у центр світової торгівлі, відбувся перехід від Середньовіччя до епохи первісного нагромадження капіталу.

По-третє, розвиток зовнішньої торгівлі призвів до створення у цей період нових форм організації торгового капіталу (торгові компанії, акціонерні компанії, біржі та ін.).

По-четверте, паралельно з торговим капіталом у цей період розвивався позичковий, або банківський, капітал, який прийшов на зміну середньовічному лихварству. В епоху первісного нагромадження зародилось багато сучасних форм банківської діяльності. Країни, які утримували лідерство у торгівлі, ставали європейськими банками.

По-п’яте, розвиток торгівлі призвів до змін у сфері виробництва, як сільськогосподарського, так і промислового. З’явились нові організаційні форми — мануфактури, організаторами яких, передовсім, виступали купці. У сільському господарстві спостерігався перехід до грошової ренти, поступового звільнення селян, оренди, використання найманої праці, капіталістичного фермерства. Виробництво ставало все більш спеціалізованим.

По-шосте, відбувалося формування національних держав, що мали економічну основу для об’єднання у вигляді національного внутрішнього ринку, що формувався і пов’язував у єдине ціле окремі райони країни. Замість торговельної політики окремих міст формується торговельна політика держави. Це була політика протекціонізму, тобто захисту вітчизняних купців у їх боротьбі проти зарубіжних конкурентів.

По-сьоме, до кінця епохи первісного нагромадження формується перша економічна концепція, яка отримала назву меркантилізму.

Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 75 | Нарушение авторских прав

Читайте в этой же книге: Розвиток феодальних відносин в епоху Середньовіччя | Форми землеволодіння, типи феодального господарювання | Економічна думка середньовічного Сходу і феодальної Європи | Розвиток феодальних відносин в Київській Русі. | Феодальне землеволодіння: форми, характер. Основні категорії залежних селян у Київській Русі | Розвиток міст, ремесла і торгівлі в Київській Русі | Феодальна роздробленість Київської Русі в 30-40–х рр. ХІІІ ст. Економічні причини втрати східними слов’янами своєї державності | Особливості розвитку господарства на українських землях у складі Литовської та Польської держави | Економічна думка України часів раннього та класичного Середньовіччя | Великі географічні відкриття та їх вплив на економічний розвиток Європи |mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.06 сек.)

mybiblioteka.su

Мистецтво і пролетаріат | WORLDREPUBLIC.INFO

Aug 2, 2014 в Культура, Статті | 0 коментарів

Клара Цеткін

Говорити водночас про мистецтво і пролетаріат може здатися глумом. Умови існування, що їх капіталістичний лад створює своїм найманим рабам, ворожі мистецтву, навіть вбивчі для нього. Щоб захоплюватись мистецтвом, а тим більше творити мистецькі цінності, необхідні духовні і матеріальні передумови, потрібен надлишок матеріальних благ, фізичних, духовних і моральних сил, а не просто матеріальні умови. Нестатки життя і злиденність культури — такою стала доля експлуатованих після того, як класові суперечності розкололи суспільство. Тому не раз поставало питання про те, чи може мистецтво мати моральне або суспільне виправдання і як мистецтво взагалі впливає на розвиток людства: гальмує чи прискорює його?

Великий проповідник філософії повернення до природи Жан-Жак Руссо у своєму славнозвісному трактаті, написаному в середині XVIII сторіччя для Діжонської академії, проголошував, що мистецтво — це розкіш і що воно веде до морального розкладу людства. В сімдесятих роках минулого століття один з прибічників філософського нігілізму в Росії висунув твердження, що будь-який швець має більшу цінність для суспільства, ніж Рафаель, бо він виконує суспільно корисну, необхідну працю, тоді як Рафаель малював на своїх картинах мадонн, без зображення яких можна було б і обійтись. Подібні, але соціально більш загострені у порівнянні з Руссо роздуми привели на рубежі XIX і XX століть одного з найвизначніших художників — Льва Толстого до необхідності дати свою оцінку мистецтву. З властивою йому невблаганною лоґікою Толстой засудив не тільки сучасне мистецтво, але й загалом усяке мистецтво, якщо воно становить привілей заможних класів, служить їхній насолоді і перетворюється на самоціль. Подібно до молодого Шіллера, який вважав, що сцена, театр — це «моральні заклади», Толстой на схилі життя прийшов до висновку, що право на існування має тільки те мистецтво, яке свідомо прагне піднести весь народ на більш високий щабель моралі.

У повній згоді з цим висновком Толстой і своє власне безсмертне мистецтво вважає лише засобом для досягнення мети, засобом поширення своїх ідей у найширших колах народу, а відтак і засобом його виховання в належному напрямку.

У наведених вище хибних парадоксальних поглядах є дещо спільне. Вони постали у ті перехідні періоди, коли відмирає старий суспільний лад, на зміну якому приходять і втручаються в боротьбу нові форми соціального життя. У такі періоди мистецтво позначене виразним тавром служниці, а то й продажної дівки імущої і панівної меншості; в такому разі воно являє собою розкіш і забаву для вищих прошарків і всім своїм змістом, всією сутністю вступає в непримиренну суперечність з потребами і поглядами міцніючих класів. Це стосується і того часу, коли Руссо писав свій трактат, і періоду визрівання нігілізму в Росії, це стосується і наших днів, коли Толстой спрямував проти мистецтва увесь свій велетенський талант художника і фанатизм проповідника, який прагне оновити світ.

У такі періоди очевидні симптоми занепаду на одному полюсі можуть легко витіснити з поля зору прикмети нового, розквітаючого життя на протилежному, того самого життя, яке рятує мистецтво від загибелі, створює йому нові можливості розвитку, наповнюючи його новим, здоровим, більш високим змістом.

Адже в житті народів і всього людства відмирання і розквіт ідуть поряд. Коли смерть скасовує старі форми господарства і зв’язані з ними політичні, правові та інші відносини, в тому числі й у галузі мистецтва, тоді приходить час народження нових форм.

Коли Жан-Жак Руссо оголосив анафему мистецтву, закинувши йому розбещення моралі, французька філософія, як відбиток змінених економічних і соціальних умов, уже відзначалася сміливим злетом думки, яка досягла кульмінації свого розвитку не в епоху класичного мистецтва, а в класичному акті політики: у Великій французькій революції. Але соціальні битви цього періоду вирішальним чином вплинули на подальший розвиток мистецтва у Франції і такою ж мірою в Німеччині. Втім, у Німеччині схожий економічний розвиток — проґрес капіталістичного виробництва — не спричинився до панування буржуазії, зате вона дала визвольний бій в галузі філософії та мистецтва, які завдяки цьому досягли класичного розквіту.

Погляди Руссо і Толстого належить відкинути не лише через вказані історичні причини. Адже це факт, що мистецтво є найдавнішим виявом духовного життя людства. Як і мислення, а можливо, й раніше, ніж абстрактне мислення, потяг до художньої творчості розвинувся внаслідок діяльності, праці примітивної людини, а саме у зв’язку з її колективною працею. Як тільки людина починає відходити від тваринного стану, як тільки в ній виникає духовне життя, вона відчуває прагнення до художньої творчості, що породжує зовсім просте, примітивне мистецтво. Про це розповідають нам доісторичні пам’ятки, які знайомлять нас із наскельними малюнками, зробленими ще у кам’яному віці, на яких зображено мисливців на слонів і тигрів. Про це свідчить також етноґрафія, що розглядає танок, музику, поезію, образотворче мистецтво як конкретний вияв первісного художнього сприйняття дійсності. Бушмени та інші дикі племена теж займаються елементарною мистецькою діяльністю. Перш ніж у них розвинулось абстрактне мислення, вони знайшли засоби для чуттєвого зображення всього, що побачили і сприймали.

Отож немає нічого дивного в тому, що прагнення до насолоди, пов’язаної з мистецтвом і художньою творчістю, завжди жило в експлуатованих і пригнічених шарах суспільства. Саме тому з глибин народних мас постають все нові й нові апостоли й творці мистецтва, які примножують його скарби.

Але одне маємо твердо запам’ятати: поки пригнічені класи не усвідомлять всієї протилежності між собою і панівними силами, поки не почнуть боротися за те, щоб усунути цю протилежність, вони не можуть створити мистецтву жодних нових можливостей суспільного розвитку, надати йому нового глибокого змісту. Поки що потяг пригнічених класів до власного мистецтва живиться мистецтвом панівних класів, а мистецтво панів, з свого боку, збагачується пристрасним прагненням пригнічених до художньої творчості. І тільки тоді, коли пригнічені шари перетворяться на революційний клас і їх боротьба дістане власний ідейний зміст, коли вони почнуть боротьбу за те, щоб розірвати свої соціальні, політичні і духовні кайдани,— тільки тоді вплив пригнічених мас на культурну спадщину людства буде справді самостійним і через те плідним і вирішальним. Цей вплив на мистецтво розповсюджуватиметься не тільки ушир, а й углиб, він відкриватиме перед мистецтвом нові горизонти. Тільки маси, які рвуться з рабства до свободи, здатні рухати мистецтво вперед і вище, тільки вони спроможні подолати періоди застою і навіть занепаду мистецтва.

Ці обставини визначають також і ставлення пролетаріату до мистецтва. Помиляються ті, хто вбачає у пролетарській класовій боротьбі лише прагнення наситити шлунок. Всесвітньо-історична битва точиться за всю культурну спадщину людства, йде боротьба за розвиток і всебічну плідну діяльність кожної людини. Пролетаріат як клас не може подолати опір капіталістичної фортеці, не може вибитись із мороку і злигоднів фабричної експлуатації, не визначивши власних естетичних позицій і не оцінивши із своєї точки зору мистецтво наших днів.

Як же оцінює пролетаріат сучасне мистецтво? Чи вільне воно, тобто чи володіє свободою як необхідною передумовою свого розвитку і розквіту? Інколи ми чуємо ствердну відповідь, але це не так. Боротьба художників за свою свободу і свободу творчості почалася разом із зародженням буржуазного суспільства в надрах феодального ладу. Історія показує, як уперто і наполегливо боролися художники, щоб зірвати з себе пута цехового ремісництва і скинути кайдани рабства, якими вони були прикуті до дворянства, мирських і духовних князів, до всіх тих, хто намагався принизити мистецтво до рівня звичайної лакейської служби. Художники перемогли, і їх успіх був часткою тріумфу всього буржуазного суспільства, яке тим самим владно заявило про себе. Мистецтво стало так званою «вільною професією».

Але що це означає в умовах капіталістичного виробництва, яке є основою буржуазного ладу? Тільки те, що й мистецтво теж підвладне залізним законам товарного виробництва. Основою товарного виробництва є поневолена людська праця. Поки існує таке становище, поки залишаються поневоленими фізична і розумова праця, ні наука, ні мистецтво вільними бути не можуть. Ярмо капіталістичного гноблення несуть на собі і робітник з мозолястими руками, і вчений-дослідник, і художник-творець.

Мистецтво продається за шматок хліба, мусить продаватися, бо художник хоче жити. А щоб жити, він змушений продавати те, що створене його талантом. Капіталістичний лад знає лише товар, що продається і купується. Отже, в капіталістичному світі товаром є також і витвори мистецтва. Подібно до тканин і кофе, художній товар повинен завоювати собі ринок. А хто ж панує на ринку? Не обмежене коло знавців чи шанувальників мистецтва, зовсім ні, а безкультур’я і напівкультура. Ринком володіє, дозволимо собі грубий вираз, «платоспроможний набрід», який потопає у розкошах і прагне бездумних, дурманних розваг.

Ця жорстока дійсність руйнує високий ідеалізм деяких художників, які у фаустівському прагненні намагаються відтворити в своїх творах небо і землю, жадібно шукають золоті скарби мистецтва, але зрештою задовольняються дощовими черв’яками і займають впливове і прибуткове місце. Життя розчавлює величезну кількість із тих, для кого мистецтво залишається «високою, небесною богинею», а не «дійною коровою», яка забезпечує їх маслом. Лише найсильніші, здатні чекати, відстояли свою свободу виражати в художній формі те, що бог дав їм повідати.

А яка доля судилася тим, що схилились перед вимогами ринку і задовольнилися дешевим успіхом? Вони принесли свій талант в жертву ремісницькому шаблону, ганяючись за дешевою сенсацією. Неспокій, якому підвладний капіталістичний ринок мистецтва, жене їх уперед, руйнуючи внутрішні та зовнішні передумови, необхідні для створення значних творів. У гарячковому поспіху продукують художники свої твори для торгів, званих виставками: композитор поспіхом створює «новинку сезону», письменник знемагає над твором, аби не спізнитись на різдвяний ярмарок. Художник перетворюється на меткого ділка і гендляра художнім товаром, скарбниця його таланту швидко порожніє, творець перетворюється на фальсифікатора.

У сукупності наведених обставин слід шукати причину, чому і в наш час так часто змінюють одна одну різні течії та уподобання, чому так швидко, мов метелики-одноднівки, зникають зі сцени творчі «знаменитості». Те, що сьогодні підноситься до небес як найвище одкровення ґеніального митця, через якийсь десяток років забувається і становить хіба що історичний інтерес.

Поширюється й інше характерне явище. Ті ж причини, які ми визначали, зумовлюють також і псевдомистецтво. Капіталізм породжує як експлуатуючих псевдомистецтво підприємців, так і експлуатованих ними трудівників, він постачає мистецький люмпен-пролетаріат — природний продукт сучасного ладу. Капіталізм породжує також покупців і споживачів псевдомистецтва у всіх прошарках суспільства згори донизу. Явищами псевдомистецтва є кафешантани, численні вар’єте, твори порнографічної літератури та ґрафіки, а також всілякі династичні та патріотичні пам’ятники, споруджувані за підпискою, і багато іншого.

Виникає питання: а чи не може сучасна капіталістична держава, як найбільший замовник, вивести мистецтво з його нинішнього мізерного стану? Ні, не може, бо вона є державою імущої і панівної меншості, а не виразом єдності і волі всього народу. Ця держава підлягає тим самим законам капіталістичного ладу, витвором яких вона є. Ця обставина вагоміше впливає на її ставлення до мистецтва, ніж примхи чи уподобання будь-якого монарха. У нас в Німеччині цей факт затушкований самодержавною політикою Вільгельма II в галузі мистецтва. Саме йому завдячені своїм існуванням драми Лауффа, неоковирні пам’ятники Гогенцоллернів, розташовані замість дерев уздовж алеї, що зветься Тополиною, та інші художні безглуздя… Те, що відкривається нам у цих виробах, свідчить врешті-решт не про могутній і незаперечний вплив монарха, а про покору буржуазії перед самодержавством також і в галузі мистецтва.

І тільки тоді, коли труд буде визволений від ярма капіталізму, коли тим самим будуть знищені класові суперечності в суспільстві, тільки тоді свобода мистецтва стане реальністю і талант художника здатний буде до найвищого злету. Це дуже рано зрозумів і провістив обранець мистецтва Ріхард Ваґнер. Його твір «Мистецтво і революція» залишається й понині класичним підтвердженням цієї думки. Там говориться: «Піднімемося з убогості пройнятого грошовими розрахунками ремісництва до вершин вільного артистичного людства з його сяючою всесвітньою душею; з обтяжених працею батраків індустрії ми всі хочемо стати прекрасними, сильними людьми, яким належить світ, як вічне джерело найвищої мистецької насолоди». Ваґнер чітко показує також коріння, з якого виростає «убогість ремісництва»: це — «батракування на службі індустрії». Послухаймо Ваґнера далі: «Доки в народі не всі люди однаково вільні і щасливі, доти всі вони залишаються рабами і всі однаково жалюгідні». Недвозначно відповідає Ваґнер і на питання, як можна подолати загальне рабство, як можна досягти розквіту вільного артистичного людства. Він говорить: «Метою історичного розвитку є сильна людина, прекрасна людина: революція повинна дати їй силу, а мистецтво — красу».

З цього вислову, між іншим, випливає, що прекрасна і сильна людина, про яку мріяв композитор,— це не горезвісна індивідуалізована «особистість» чи надлюдина, не білява бестія, а гармонійно розвинена особа, яка невіддільна від цілого, мислить і живе разом із ним. Революція — це справа мас, і найвище мистецтво завжди буде виразом їх духовного життя.

Ми знаємо, що соціальна революція, яка поряд з працею звільняє також і мистецтво, має бути справою пролетаріату, який вступив у боротьбу. Але цей пролетаріат дає мистецтву дещо більше, ніж просто надію на щасливе майбутнє. Його боротьба, вибиваючи пролом за проломом у фортеці буржуазного ладу, прокладає мистецтву нові шляхи розвитку, насичує його новим ідейним змістом, що виходить за межі духовного життя буржуазного суспільства і являє собою основу майбутнього життя людства.

Зміст класової боротьби пролетаріату аж ніяк не вичерпується економічними та політичними вимогами. Пролетаріат є носієм нового світогляду, який становить єдине закінчене ціле. Заснований на досягненнях природничих і суспільних наук, пов’язаних з іменами Дарвіна і Маркса, і філософськи узагальнений, він став світоглядом соціалізму. Цей світогляд міцніє і гартується у вогні й бурях класової боротьби нашого часу. Він розвивається у міру того, як капіталізм, перетворюючи економіку, рухає суспільство до комуністичного ладу, в міру того, як змінюються соціальні умови і революціонізуються погляди і прагнення людини.

Найглибші зміни мають статися у психіці та ідеолоґії того класу, який самими умовами свого існування поставлений у непримиренну опозицію до існуючого економічного базису і його ідеолоґічної надбудови. Таким класом є пролетаріат.

Його настрої та прагнення, на відміну від буржуазних поглядів, не відсахуються боязко назад, доходячи до меж буржуазного суспільства, навпаки, пролетаріат прагне вийти за ці межі, бо він знає, що повинен зруйнувати їх. Тому пролетаріат у своїй боротьбі сміливо і неупереджено сприймає висновки всіх наукових досліджень.

Чим свідоміша і напруженіша боротьба пролетаріату проти капіталістичного ладу, тим гострішою стає протилежність між духовним змістом його життя і духовним світом буржуазії. Пролетарська боротьба висуває нові духовні і моральні ідеали, в надрах знедолених мас розквітає власне культурне життя. Цей розквіт окрилюється бажанням насолоджуватися культурою і творити її. Коли настає такий момент, пролетаріат прагне творчо виразити свою найвищу класову сутність, показати в художній формі історичні завдання, що стоять перед ним.

Пролетаріат потребує творів мистецтва, пройнятих соціалістичним світоглядом. Тому він виступає проти сучасного буржуазного мистецтва, якому бракує здорового оптимізму, притаманного молодому, пройнятому свіжим завзяттям, класу, що бореться за свою свободу і відчуває себе носієм найвищих ідеалів людства. Сучасне буржуазне мистецтво є мистецтвом панівного класу, історичний розвиток якого відбувається вже по низхідній лінії, того класу, що відчуває, як під дією вулканічних сил історії хитається його влада.

Сучасне буржуазне мистецтво породжене настроями, відомими під назвою «загибель богів». Натуралізм, що прагнув повернути мистецтво до його вічного джерела — до природи — і в цьому зв’язку чимало зробив у галузі соціальної критики, деґрадував тепер до блідого, невиразного копіювання дійсності. Він зображує лише дійсність, не пов’язуючи її з ідеями нашого часу.

Сучасний ідеалізм, з другого боку, шукає свій духовний зміст у дрібнобуржуазних ідеях обмеженого місцевими рамками консервативного мистецтва, а там, де горизонти його ширші, він відходить від суспільства і сучасності. Він тікає від них у минуле або потойбічний світ, впадаючи в релігійний, блюзнірський неомістицизм, в неоромантизм,— коротше кажучи, передає ідеї без дійсності. Та й чи може буржуазне мистецтво поєднати ідею з дійсністю? В світі історичного буття буржуазних класів ідея і дійсність відірвані одна від одної. Тому такі песимістичні погляди і настрої цих класів. Грубий, нікчемний матеріалізм одних, містичне усамітнення інших наклали свій відбиток на епоху і тим самим на мистецтво.

Чи ж може мистецтво такого змісту задовольнити пролетаріат?

Адже він вже з огляду на своє історичне призначення пройнятий оптимізмом. Рушійні сили економічного розвитку сповнюють його радісною надією на скорий прихід нової епохи, на те, що незабаром настане день свободи; цієї надії сповнене усе його духовне життя. Єдність ідеї і дійсності знаходить свій вияв у наші дні лише в ідеолоґії трудящих мас, які ставлять перед собою найвищу мету. Ідея: соціалізм — найвищий ідеал свободи, про який будь-коли мріяло людство. Дійсність: клас, який чітко усвідомлює свою історичну місію і наділений непохитною рішучістю здійснити найвеличніший в історії подвиг, говорячи словами Маркса, змінити світ, замість того щоб пояснювати його.

Виходячи саме з такого стану речей, пролетаріат відчуває нагальну потребу в мистецтві, зміст якого був би плоттю від плоті соціалізму. Отже, тенденційне мистецтво,— зауважать нам, а може, чого доброго, ще й «політичне» мистецтво. «Політична пісня — гидка пісня». Пролетаріат не повинен боятися цих балачок. В основі їх зрештою лежить не бажання виховати у експлуатованих мас здатність розуміти високі витвори мистецтва, а, навпаки, ці балачки мають на меті вплинути на маси, утримати їх в колі буржуазних ідей.

Де банкрутує реліґія, має допомогти мистецтво. Тому в ім’я мистецтва засуджується не тенденція взагалі, а лише тенденція, що суперечить тенденції панівних класів. А втім, історія допомагає нам викрити неспроможність намагань оголосити тенденцію поза законом. Могутні, величні твори всіх часів пройняті пристрасною тенденцією. А що таке тенденція, як не ідея? Мистецтво без ідеї — це гра в мистецтво, формалістичне, псевдомистецьке штукарство. Не ідея і не тенденція спотворюють мистецький твір. Навпаки, вони можуть і повинні породжувати і підносити художню цінність твору.

Тенденція стає шкідливою для мистецтва тільки тоді, коли вона брутально нав’язана ззовні, коли вона виражена негідними в художньому відношенні засобами. Але там, де ідея випливає з самого твору, де вона набуває зрілої художньої форми, там тенденція набуває творчого характеру і породжує безсмертний шедевр. Тому пролетаріат не тільки може, а й повинен іти своїм власним шляхом, відкидаючи всіляке модне і скороминуще штукарство, маючи на меті вивести мистецтво із занепаду, збагатити його новим, вищим змістом.

Дедалі частіше ми спостерігаємо в середовищі пролетаріату ознаки того, що він прагне не лише втішатися мистецькими творами, а й творити мистецтво. Свідченням цього є поява пролетарських співаків і поетів. Буржуазні шанувальники і знавці мистецтва відчувають справжній екстаз і вбачають художнє одкровення і ґеніальність у примітивній художній продукції доісторичних племен і диких народностей. А до того, що створене пролетарською, часто невправною ще рукою, але гарячим серцем, у них немає нічого, крім глузливого сміху чи образливого співчуття. Цим людям бракує вміння правильно сприймати й оцінювати оте «примітивне» мистецтво, твори якого є симптомами і провісниками майбутнього всесвітнього перевороту, нового розквіту мистецтва, нового Ренесансу.

Звичайно, ні в мистецтві, ні в соціолоґічній галузі Ренесанс не виникає з нічого. Він корениться в минулому і зв’язаний з сучасністю, і все ж мистецтво класу, що підноситься до світла культури, не може мати вихідною точкою і не може вважати для себе взірцем мистецтво, створене класом, який уже відіграв свою історичну роль. Це підтверджує історія мистецтв. Кожний клас, який виходить на історичну арену, шукає для себе зразків у вищих мистецьких досягненнях попереднього розвитку. Ренесанс спирався на мистецтво Ґреції та Риму, німецьке класичне мистецтво — на античність і Ренесанс.

Незважаючи на те, що сучасні, течії в мистецтві дали класичній спадщині нові поштовхи, збагатили її новими формами вираження, мистецтво майбутнього в пошуках власних шляхів розвитку звернеться до буржуазної класики, а не до сучасності.

Та й справді, хіба не полонить нас красою і правдою поетичної творчості «Великодня прогулянка» Ґьоте, де прагнення вирватись із задушливого феодального світу знайшло своє довершене мистецьке втілення? Або шіллерівський натхненний заклик до всесвітнього братства: «Обнімітеся, мільйони, злийтесь в радості одній!» Або безмежне щастя визволеного людства у Дев’ятій симфонії Бетховена, де апофеозом торжества звучить величний хор: «Радість, пломінь неземний!»

Фрідріх Енґельс сказав горді слова про те, що німецький робітничий клас є спадкоємцем німецької класичної філософії. Відповідно до цього він буде також і спадкоємцем класичного мистецтва своєї країни. Але він повинен подолати довгий шлях, перш ніж стане гідним свого історичного покликання.

Факти свідчать про це: приміщення, де збираються маси активно діючого пролетаріату, де проходить значна частина його громадського життя, де відбуваються його збори, приміщення, які мають орґанізаційно зміцнювати пролетаріат і стати йому рідною домівкою,— ці приміщення поки що не знайшли тієї художньої форми, яка відповідала б соціалістичному світоглядові пролетаріату. Наші народні будинки, профспілкові та інші споруди за своїм стилем — тут ідеться про стиль як зовнішню форму внутрішньої сутності — нічим не відрізняються від адміністративних будинків буржуазії.

Внутрішнє відношення художньої форми до змісту життя, яке пульсує в наших будинках, аж ніяк не вичерпується холодною алеґоричною фігурою свободи чи іншими скульптурами, які принагідно прикрашають те чи інше приміщення. Коротше кажучи, духовне життя робітничого класу досі ще не дістало відповідної архітектурної форми. Правда, пролетаріат поки що не збагнув з достатньою ясністю і силою невідповідність між мовою архітектурних форм і своїм внутрішнім єством, і саме через це його мистецькі потреби поки що не почали справляти вирішального впливу на архітектуру. Звичайно, архітектура — найвищий і найскладніший, але й найбільш соціальний з усіх видів мистецтва. Вона найповніше виражає суспільне життя. Досить згадати ґотичні собори, в яких знайшов своє художнє втілення духовний склад цехового населення феодальних міст.

Але повернімося до нашої теми. Саме з огляду на довгий шлях, який має пройти пролетаріат, щоб стати справжнім спадкоємцем класичного мистецтва, саме тому, що цей важкий шлях доведеться долати в умовах розкладницького впливу буржуазного суспільства, конче необхідно естетично озброїти пролетаріат для виконання його місії. При цьому не може бути й мови про сліпе і некритичне ставлення до буржуазного мистецтва чи про схиляння перед ним. Завдання полягає в тому, щоб пробудити і виховати в робітничому класі художні смаки й естетичне мислення, надійним фундаментом яких мають бути соціалістичний світогляд і могутня ідеолоґія активно діючого пролетаріату, а в один чудовий день — і всього визволеного людства.

В тюремних мурах буржуазного ладу такі художні смаки і таке естетичне сприйняття аж ніяк не дістануть свого творчого втілення. На мою думку, палко бажаний Ренесанс мистецтва можливий тільки поза межами буржуазного світу, на острові щастя — у соціалістичному суспільстві. Лише молот соціальної революції викує мистецтво свободи.

Арістотелю належить відомий вислів про те, що рабство як основа кращого життя вільних людей було б зайвим, коли б ткацький човник і млинове жорно рухалися самі. Сьогодні ця передумова існує. Машинний вік створив із заліза і сталі рабів, які слухаються найменшого поруху людської руки. Зробімо ж так, щоб ці раби, які сьогодні помножують багатства і культуру незначної купки експлуататорів, перейшли з приватних рук у власність всього суспільства!

Коли буде забезпечений матеріальний добробут і можливості культурного розвитку для всіх, тоді й мистецтво буде не привілеєм меншості, а спільним надбанням усіх. Тоді вже ніхто не зможе принизити мистецтво, перетворюючи його то в засіб для збудження почуттів розбещених негідників, то в дешеву забаву для пересичених нероб, то в наркотик для слабкодухих людей, які тікають від реального життя. Тільки тоді мистецтво стане найвищим виявом творчих сил народу, чистим джерелом світла й радості і високих поривань, могутнім виховним засобом, що підносить кожну людину і все суспільство в цілому. Це не означає, що кожний член суспільства стане творцем художніх цінностей, але це значить, що маси навчаться розуміти й шанувати скарби мистецтва.

Народ майбутнього, який виборе право вільного труда, буде також і народом вільного мистецтва. Цьому народові не бракуватиме видатних митців, здатних збагнути і в художній формі втілити почуття, думки і волю всього суспільства. Бо всяке велике мистецтво має своїм джерелом духовну велич народу.

Переклад з німецької В.Т. Василюка і В.П. Лазні

Клара Цеткін, Роза Люксембург. Про літературу і мистецтво. — Київ, Мистецтво, 1982.

worldrepublic.info

Закономірності та етапи розвитку капіталістичної економічної системи

Реферат на тему: Закономірності та етапи розвитку капіталістичної економічної системи

ПланСутність та основні риси капіталізму вільної конкуренції.Економічна система монополістичного капіталізму.Державно-монополістичний капіталізм як стадія розвитку ринкової системи.

Капіталізм вільної конкуренції характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використання найманої праці та системи ринків вільної конкуренції (чистої конкуренції).Ознаки капіталізму вільної конкуренціїПриватна власність на засоби виробництва.Система найманої праці.Свобода підприємництва і вибору.Ринкова система і вільна конкуренція.Важлива роль прибутку (стимулююча).Обмежена роль держави.Вільна (досконала) конкуренція – такий вид змагання економічних суб’єктів, за якого кожен з виробників, яких багато, не може впливати на ринкову ціну, а додатковий дохід, отриманий від кожної додаткової одиниці продукції, є ринковою ціною.Вільна конкуренція означає:наявність на ринку великої кількості незалежних покупців і продавців кожного конкретного продукту або ресурсу;відсутність будь-якого контролю над цінами;свободу для покупців і продавців виступати на тих чи інших ринках або залишати їх;широке розпорошення економічної влади, що є необхідною умовою вільної конкуренції;встановлення для покупців і продавців обмеження стосовно реалізації особистого інтересу.Капіталістичний спосіб виробництва почав зосереджуватись у надрах феодалізму. Зростання ПС і розвиток суспільного поділу праці розширювали сферу товарного виробництва і підривали основи натурального господарювання. Поглиблення спеціалізації у сільському господарстві і розвиток ремісничого виробництва сприяли встановленню більш міцніших економічних зв’язків між різними районами і злиттю місцевих ринків в єдиний національний ринок. Капіталізм виник і розвинувся на базі простого товарного виробництва, проте, насамперед, на базі міського ремісництва. Поглиблення майнової диференціації серед ремісників і розорення все більшої кількості господарств розширили сферу застосування найманої праці. Важливу роль у виникненні капіталізму виконав купецький капітал (купці в ряді випадків безпосередньо підкоряли собі працю багатьох ремісників, які з часом перетворювалися у найманих робітників). Процеси становлення капіталістичного виробництва прискорювались первісним нагромадженням капіталу.Капіталізм вільної конкуренції як особлива стадія розвитку капіталістичної формації існував до початку останньої третини ХІХ ст. У процесі свого розвитку він пройшов ряд етапів. Першою найпростішою формою капіталістичного підприємства була проста кооперація, за якої досягалась вища продуктивність праці. Згодом її замінила мануфактура. Мануфактура зі своєю спеціалізацією створила умови для переходу на нову машинну базу. Промисловий переворот дав поштовх для розвитку великої машинної індустрії. Панівною формою підприємства стала фабрика. Остаточно капіталістичний лад закріпив себе під час переможних буржуазних революцій.Друга – монополістична – стадія розвитку капіталізму почалася на межі ХІХ і ХХ ст. Третя (сучасна) стадія розвитку капіталізму почала формуватись у середині 30-х рр. ХХ ст. і триває нині.Протягом періоду існування вільного капіталізму на ринку праці існувала недосконала конкуренція. Недосконала конкуренція приводилася капіталістичним класом в дію шляхом застосування монополії ринку, на якому є лише один покупець товару, послуги, ресурсу.Якби конкуренція на ринку праці була досконала, то заробітна плата робітників дорівнювала б конкурентній заробітній платі Wg, яка еквівалентна альтернативній вартості робочої сили як ресурсу. Але капіталіст, користуючись владою на ринку праці застосовує монополію, тобто вводить зарплату нижче конкурентного рівня (Wm).Монополістичний капіталізм – це економічний лад із системою великих і невеликих підприємств, що уклали один з одним різного роду угоди чи союзи, і як монополії займають панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренції; стадія розвитку капіталізму.

Реферат на тему: Закономірності та етапи розвитку капіталістичної економічної системи