Новий суспільний лад. Суспільний лад це

Конституційні основи державного і суспільного ладу України - - Каталог файлів

Система суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє Конституція, становить конституційний лад України. Основними його складовими частинами є державний і суспільний лад.

Конституційний (державний) лад – це закріплена конституцією система засад організації і діяльності держави та її інститутів.

Природно, що першочерговим для кожної конституції, в тому числі й Конституції України, є загальне визначення характеристики держави, її основних інститутів (атрибутів), конституційно-правового статусу та основних засад (принципів) організації (будівництва) й діяльності.

У найбільш загальному вигляді основи державного ладу можна уявити як систему базових принципів організації (будівництва) та діяльності держави та її найважливіших інститутів. Ці принципи визначають собою суть, тип, форми, функції держави, механізм їх здійснення тощо.

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. У ст. 2, 4, 10 – 12 вона прямо чи опосередковано характеризується також як унітарна. Тим самим пріоритетними принципами державного ладу України є принципи суверенності, незалежності, демократизму, соціального і правового характеру держави.

Принцип суверенності і незалежності. Суверенність і незалежність є близькими поняттями, оскільки незалежність є елементом суверенітету, його складовою частиною. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначається, що державний суверенітет – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет у зовнішніх стосунках, до того ж у всіх основних сферах – політичній, економічній, культурній тощо.

Принцип демократизму. Демократизм держави і державного ладу в цілому виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади й місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, у демократичному порядку формування органів державної владий місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади й місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності.

Демократизм опосередковує насамперед і головним чином взаємовідносини держави та народу, держави й соціальних груп, держави й особи.

Принцип соціального характеру держави полягає перш за все у захисті державою інтересів кожної особи, всіх класів та інших соціальних груп і суспільства в цілому; у соціальній спрямованості діяльності держави, її економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. За Конституцією Україна не лише проголошується соціальною державою, але й визначається її ставленням до життя й здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки людини як найвищої соціальної цінності.

Конституцією закріплюється та гарантується система соціальних та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачається забезпечення соціальної спрямованості економіки, прийняття та втілення на практиці соціальних програм.

Принцип правового характеру нашої держави виявляється у передбаченому Конституцією верховенстві права, тобто його пріоритеті щодо держави та інших інститутів держави і суспільства, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, у взаємній відповідальності держави та особи, неприпустимості порушення її прав і свобод тощо.

Україна є національною за своїм походженням державою, ос-кільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), інших атрибутах держави, її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традиціям та культурі, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

У цілому тип і форма нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової мають поки що перехідний характер, оскільки фактично такою вона стане лише з часом, визначившись більш повно у соціальному та інших відношеннях. Нині ж проголошення нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової є певною мірою програмою її розвитку, програмою українського державотворення.

За формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою. Ознаками цього є таке:

Уряд в Україні формується Верховною Радою і підзвітний їй, однак призначення Прем’єр-міністра і окремих міністрів відбувається за погодженням із Президентом (у парламентській формі уряд формується незалежно від Президента)
Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де президент обирається парламентом)
Президент України має досить вагомі власні прерогативи, які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадян, має право розпустити парламент, призначати і звільняти ряд посадових осіб).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям. Хоча в той же час у складі України є автономне утворення – Автономна Республіка Крим. Автономія передбачає право самостійного управління, вирішення фінансових, адміністративних, економічних та інших державних справ певною частиною держави, яке закріплене у загальнодержавній конституції та нормативно-правових актах автономії. Існування в Україні Автономної Республіки Крим зумовлено передусім історичними та етнічними особливостями даного регіону.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини й громадянина. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

Важлива роль у системі конституційного ладу належить суспільному ладові. За своїм змістом він становить собою систему організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни. Предметом безпосереднього конституційного регулювання є, як правило, не всі аспекти суспільного ладу, а його основи (засади). Вони являють собою систему принципів організації та діяльності суспільства. У Конституції України закріплено переважно основні принципи нашого суспільства, його організації та функціонування.

Суспільний лад – це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни.

Пріоритетними принципами суспільного ладу України є: суверенність, демократизм, гуманізм, правовий і національний характер суспільства, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, рівність громадян, соціальна спрямованість функціонування та розвитку суспільства тощо.

Принцип суверенності суспільства й відповідно суспільного ладу означає суверенність волі й інтересів народу.

Принцип демократизму суспільства полягає насамперед у належності влади всьому народові, а не якійсь його частині. Демократизм суспільства, суспільного ладу чітко визначений в участі народу у здійсненні влади. У ст. 5 Конституції України передбачено, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід’ємне право визначати й змінювати форми та зміст свого державного життя. Про це в Конституції сказано так: «Право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами». Отже, повновладдя народу реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) і представницької (виборної) демократії.

Від імені народу може виступати тільки Верховна Рада. Народ має виключне право власності на землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси.

Одним з найважливіших принципів суспільства та суспільного ладу є плюралізм, багатоманітність, зокрема, політична, економічна, ідеологічна (стаття 15 Конституції). Це означає, що Українська держава визнає право її громадян на різноманітні політичні погляди та гарантує свободу політичної діяльності за умови, що така діяльність не суперечить Конституції й законам України. Держава стоїть на позиції однакового ставлення до різних форм власності як у їх створенні, так і в забезпеченні з боку держави захисту від протиправних посягань. Жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова: Українська держава створює рівні умови для розвитку різних ідеологій, крім, звичайно, ідеологій, які за своїм змістом і сутністю є антидержавними або пропагують расову, національну, релігійну ворожнечу.

Реальне втілення в життя конституційного положення про те, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності, виступає надійним гарантом побудови в Україні громадянського суспільства.

Принцип рівності полягає у закріпленні в Конституції рівності всіх людей у своїй гідності та правах, рівності конституційних прав та свобод громадян та їх рівності перед законом.

Отже, Конституцією передбачається та закріплюється розвиток нашого суспільства й суспільного ладу як суверенного, демократичного, гуманного тощо. Нині наш суспільний лад поєднує засади різних типів суспільства, тобто є змішаним, перехіднім, що зумовлює відповідний характер держави та інших політичних, економічних, соціальних і культурних явищ.

pravo2.at.ua

Новий суспільний лад

Ярослав Стецько

НОВИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Суспільний лад, до якого прагнемо, базується на двох основних засадах національній і етичній. Перша з них висуває вимогу нівеляції соціяльно-економічної боротьби кляс та встановлення в здобутках, що залежать від якісної вартості індивіда, немає: рівність повинна натомість виявлятися в установленні однакових об'єктивних умов для кожного громадянина, що має моральні дані для здобуття означених осягів, незалежно від того, з якої соціяльної верстви (інтелігенції, робітництва чи селянства) він походить.

Націоналізм створює для всіх справедливі об'єктивні умови росту, залишаючи решту — творчості й волі кожного. Він є демократичним у тому розумінні, що понад усім ставить вимогу й засаду чину; з цього правила не призначає вийнятків і від кожного жадає максимуму зусиль цілої індивідуальности. А тому, що осяги поодиноких індивідуальностей, навіть при релятивно-однакових зусиллях, все бувають різні, то вже самі закони природи встановлюють нерівність. Поняття абсолютної рівности взагалі не існує; її можна уявляти хіба тільки в абстракції. Тим більш нереальною стає вона в суспільному житті, що позначається законами змагу багатьох різних людських воль і сил. Ніхто так переконливо не підтвердив цього факту, як саме большевизм, з банкрутством його початкових теорій комуністичної нівеляції індивідуальности й суспільства.

Саме поняття справедливости стоїть не раз у суперечності з поняттям рівности. Зокрема в суспільному житті вимога справедливости стоїть перед вимогою рівности. Демократизм націоналізму виявляється в тому, що перед кожним громадянином він ставить етичний постулят і його консеквенцію — постулят праці, як імператив, від якого ніхто не сміє ухилятися. Націоналізм підносить працю до рівня етичної засади. І саме це піднесення її на п'єдесталь моральної цінности, неґує питоменну демоліберальному капіталізмові ідею найманої праці. При такій інтерпретації праці самий капітал перестає бути тим, чим він є в умовах демолібералізму. Бо в консеквенції цієї засади працедавцем стає фактично не одиниця, а найвище суспільне єство, що має абсолютні вартості й право встановлювати етичні закони, себто — нація. Ця остання делегує свої компетенції окремим одиницям чи їх колективам (підприємці й підприємства), але вони (в націоналістичній інтерпретації власности) виступають тільки суб'єктами переданого їм нацією права володіти майном і бути працедавцями, бо, наприклад, за діяння на шкоду суспільства можуть бути державою експропрійовані. При такому зіставленні ідеї праці й власности — право абсолютної власности на всі добра належать остаточно нації, її члени є постійними, дідичними ужитковцями й посівачами дібр; вони можуть на власній свобідній внутрішній диспозиції міняти даний предмет праці (чи власности) на інший і т.д., але нація-держава залишає в своїй компетенції нормування їх прав (наприклад — заборона роздрібнювати певні предмети власности, уживати їх незгідно обов'язуючими правно-етичними нормами і т.д.) включно до конфіскації власности.

Це є обмеження анархістично-свобідного диспонування засобами продукції з погляду на добро цілости — нації, суспільства й родини. Рівнобіжно із зростом у ширину й глибину національно-суспільної ідеї, з її пенетрацією в широкі суспільні маси — наступає переоцінка вартостей; повільний, важкий, повний труднощів перехід із індивідуально-егоїстичних позицій на суспільно-етичні. Живемо в добі ублагороднення людини, скермування її на шлях добра духово й кровно їй близьких та нації; в добі героїчної моралі й героїчного стилю життя!

Після так усвідомленої компетенції нації-держави, стає зрозумілою вся хибність поняття „абсолютної” приватної власности. На релятивність цього вказувала ще аристотелівська теза, що людина є „політикон”. Сучасний ступінь суспільної відомости вводить обмеження права власности на користь загального національного добра. Поняття приватної власности, як „абсолютної” категорії, компромітує принцип здорової індивідуальної ініціятивности, запроваджуючи на її місце анархізм (цим власне й визначається демоліберальний капіталізм). В другу, ще більш абсурдну, крайність — попадає комунізм. Ні один, ні другий із них не має в суспільному житті творчого застосування. Обидві ці системи призабули кардинальний життєвий феномен — націю, що є органічною синтезою й реґулятором усього.

Хто каже „необмежена” приватна власність — той виказує брак розуміння законів суспільного життя: чейже й у його уяві не вільно цю „обмеженість” вжити, наприклад, на те, щоб висадити... дім у повітря — бо це забороняють певні правні норми. Справді, бувають такі характерні факти, як ось, наприклад, в Бразилії, де плянтатори-капіталісти висипують каву в море в той час, як її не мають недостатком бразильські ж робітники, що її вирощують... Але чи є це до подумування в націоналістичному суспільному ладі?! На цей приклад ліберали можуть відповісти, що бразилійським капіталістам йде не про те, щоб не дати кави робітникам, але щоб вдержати господарську рівновагу в державі й у міжнародних торговельних відносинах. Але таку економічну „політику” можна виправдати хіба релятивно, себто, що при даній суспільно-виробничій структурі не існує інших можливостей до вдержання цієї рівноваги.

Нам проте йде не про релятивності, а про преміси, про суть, про основні зміни. Коли сучасна економіка доходить до таких абсурдів, то треба в основі змінити лібералістично-капіталістичний устрій, а не ліквідувати його паліятивами (напівзасобами — ред.), що, зменшуючи хвилево гарячку, залишають розкладові бактерії в самому організмові. Треба творити організацію суспільного життя на нових основах, вартостях і принципах та надати речам таке окреслення, яке відповідало б їх істотній суті.

Новий світогляд вносить у життя глибокі зміни. Остаточне встановлення їх виявляється навіть у термінологічних окресленнях, в номенклятурі. Однакові окреслення мають у нас і, скажім, у демолібералів цілком різний зміст. Наприклад, „самовідречення” й „самозаперечення” означають для демолібералів неґування егоїстичного тенору життя даної людини й заперечення того, що становить для неї суть і глузд життя. У нас же самозаперечення зовсім не є запереченням себе, своєї суті й змісту, а самовиявленням тих вартостей, що характеризують справжню українську людину. Як бачимо, одне слово, чи окреслення відбиває діаметрально протилежні погляди на світ. У них (демолібералів) — гедоністичний егоїзм, як суть життя; у нас (націоналістів) — національно-суспільний глузд існування й суворий героїзм, як неодмінну рису ідеалізму — трагічну й глибоко-життерадісну концепцію життя, що має в своїй основі героїчну етику.

Коли кажемо, що визнаємо (в питомому нам розумінні) засаду приватної власности, то зміст цього формулювання (як бачимо з повитого прикладу) не покривається з дотепер існуючим. Вся атмосфера переоцінки різних вартостей життя визначає іншу ситуацію й для цієї вартости (власности). Абсолютність демоліберального поняття власности відпадає; вона набуває новий етичний зміст, — стаючи виразником природної людської тенденції виявляти себе індивідуально, творити свій світ праці й родини та сповняти обов'язки супроти національної спільноти.

Стимули творчости в демолібералізмі (як і мотиви приватної власности) лежать тільки в колі егоїстичних побудників і бажань передусім зиску. Ми ж виховуємо загал у площині національно-суспільних мотивів і цілей. Тому, не раз подібний щодо форми суспільний інститут у своєму внутрішньому змісті стає цілком відмінним від того, що його встановила демоліберальна доба, як „святий і непорушний”... Визнаючи свобідне диспонування означеними засобами й предметами праці в рамках державних законів, що узгляднюють добро нації, родини й одиниці — цим належно оцінюємо позитиви суспільного росту людини, які їй дають і, віддані до її користування, матеріальні вартості.

Характерною рисою української народний вдачі є високе почуття особистої гідности, сильна — у великій мірі з землею зв'язана — родинна й родова самоокресленість, що протиставиться „общинницькому" стилю життя й духа московської маси. Європейські принципи особистої гідности й духового аристократизму — принципи ноблєс обліж завжди були чужі Московії. „Московское дворянство, — пише в своїй „Історії русской культури” П.Мілюков, — нікоґда не удавалось пріучіть к європейскому чувству воєнной честі, воспітавшему сословний дух європейского дворянства”... В тому напрямку нічого не міг вдіяти й Петро І. Характерний момент: в році 1722 „один із многих”, якийсь „совєтнік Степанов", коли його побили, так писав у свому „рапорте”: „я о моєй персонє не говорю, только характер канцелярії совєтніка не допускаєт нє токмо побої, но і брані тєрпєть”... Зовсім не те бачимо ми в поняттях гідности в українців: “Де ж племя славного Народу Руського, з насіння Яфетового, котре державу Грецьку морем і суходолом воювало”, і т.д. З цим духовим аристократизмом української історичної індивідуальности треба нам не тільки рахуватися, але саме до неї нав'язувати свій чин. Заналізувавши характер українця, пізнаємо, куди йде загальна напрямна його суспільного розвою; наше завдання лежить у розбудові органічно врослого в нього національно-суспільного ідеалізму, через синтетичне споєння всіх його сил в ідеї батьківщини.

Одним з елементів цієї розбудови є й своєрідного стилю — підпорядкована усталеній ієрархії вартостей — індивідуальна власність. Обмежуємо не свободу, а виеліміновуємо анархію! Ніде немає більш розумних свобід, як у націоналістичній державі; ніде немає кращих середників задоволення розумних потреб і прагнень народних мас, як саме в державному устрою націоналістичного типу, що своєю формою і методами кермування є диктатурою цілої нації. Ідею цієї життєвої, конструктивної ієрархії — демоліберали намагаються компромітувати всіма силами...

Про нарід піклуються тільки його найкращі, що органічно виростають із-поміж усіх його верств. Керма цих найкращих елементів із усіх суспільних прошарків — це й є справжнє народоправство. Іде тут про якість і ті методи, якими цю керівну якість здобувається... Ідеться про самовиявлення людей працею, ідейністю і характером.

Розбудова суспільного життя йтиме по шляху уможливлення кожній одиниці, щоб вона дала максимум своїх сил і здібностей для національного росту. Індивідуальність матиме можливість широкого і повного розвитку, але в національних рамках; її інтерес буде гармонізуватися з загальним добром і творитиме з ним єдність. Не невільника власної держави хочемо творити, але вільною громадянина, що в праці знаходить себе, розвиває свою особовість. Найкращі, найактивніші, найбільш творчі з цих вільних громадян творитимуть провідну верству, що триматиме керму масами й, будучи органічно з ґрунту зв’язаного з ними, сумлінно дбатиме про їх добро.

Провідна еліта нації, щоб мати право бути такою, повинна стати уосібленням ідеалізму й героїзму. Вона перша ставить чоло небезпекам і остання відступає, здійснюючи своїм власним прикладом і соціяльну справедливість. Щойно тоді зможе вона видобути з нетрів душі народньої вартості, необхідні для національного росту й перекувати, в огні боротьби за свої ідеали, цілий нарід у армію воїнів.

Індивідуальна ініціатива має в націоналістичному суспільстві такі широкі можливості, що та орбіта — яку для неї закреслив демолібералізм, чи комунізм (альфа й омега — економічні вартості) — не тільки не вистачає для людини квантитативно, але й зв'язує її якістю, і щодо мети. Нова людина в своїй ініціативності не шукатиме, йдучи за гоном гедоністичного егоїзму, якнайбільших досягнень тільки у матеріяльній (господарській) площині, але змагатиме до розбудови цілости життя за стимулом націоналістичної ідеї, як того одинокого побудника чинности, що надає вартість людині й глузд її змагання.

Критерій керівної меншости, — що найкраще знає інтереси цілости, — не матеріально-продукційний і не клясовий, але ідейно-етичний. Він уможливить вступ у ряди провідної верстви кожному українцеві, — від пастуха до професора й від капраля до маршала, — що гідний цього високого покликання.

Встановлюючи свій суспільний устрій, не трактуємо його стабільною вартістю; він може мінятися в формах і методах відповідно до розвоєвих процесів та вимог життя. В нашій загальній тенденції міститься прагнення якнайкраще скріплювати в кожну дану історичну добу силу нації для внутрішнього розвитку й зовнішнього промінювання. Ми хочемо направляти умови суспільного життя, але не тільки апелем до доброї волі й сумління громадян, а покликаючись на християнське милосердя, гуманність тощо. Бо вважаємо, що коли тільки це є мотивом усунення експлуатації й інших дефектів суспільного устрою — то це було б плеканням культу образи й приниженням гідности людини.

Немає нічого більш понижуючого для гідности людини, як одержання милостині, що її побудником є милосердя! Це був би устрій жебраків, а не вільних і гордих людей. Кожний справедливий суспільний устрій має в собі елементи білятеральних (двобічних) умов, взаємних зобов'язань — без ніяких ласк, милосердя й покори. Ніщо не поможе апелювати до сумління капіталіста чи керівника большевицького совхозу, щоб не експлуатував робітника! Суб'єктивно людяний капіталіст може особисто краще трактувати своїх робітників, але нічого їм не порадить, бо він самий є тільки звеном у системі, шрубкою в машині, що силою своїх власних законів диктує йому робити саме так, а не інакше. І „найкраща” людина в злому устрої нічого не вдіє, хіба що стане... філянтропом, коли вона не видвигає іншої ідеї, іншого стилю й організації життя та не стане борцем за нього. Борцем за ідеалістичну й героїчну етику життя!

Ні толстовське духове „непротивлення” злу, ні сучасна декадентська інтерпретація моралі, ні відклик до гуманности, ні пасивні мученики — не знищать існуючого лиха! “Бастилії” знищували ідейні герої, що мали відвагу протиставлятися злу; ті, що не пасивним терпінням хотіли спасати друзів своїх, а жертвою й чином. Пасивний, хай і загорілий, фанатизм не приносить рятунку, й не може служити критерієм для оцінки етичної вартости діяння. Тільки активний, героїчний фанатизм творить життя й є його змістом.

Вертаючися до нашого прикладу, рекапітулюємо: без національної ідеї, без героїчного й етичного підходу до життєвих проблем — все залишиться по-старому. Дана людина може роздати все своє майно бідним, але устрій залишиться тим самим і в його системі нічого не зміниться. Може дехто й „послухає” закликів до „милосердя”, але решта, що творить систему, залишиться й надалі з нею. “Просимо, поможіть!” — бачимо на мурах міст, і образ заплаканої дитини, яка простягає руку, щоб зворушити серце... І це так зв. „суспільна опіка”! Коли це хтось зачисляє до шляхетних жестів людини, то ми далекі від ідей, що їх змістом є жебрацтво! Або інший образ: голодна дитина ділиться хлібом із собакою, а поруч... оргії здегенерованих багатіїв, що можливо тільки вчора продали зброю ворогам батьківщини і, не дивлячись на те, перебувають під охороною законів „великих демократій”! Стверджуємо: українській душі чужий демоліберальний капіталізм, як і його антипод, а водночас матеріялістичний спільник — комунізм.

Як доказ наших повищих тверджень, вкажемо ще на приклад Католицької Церкви, що, замість поборювати лібералістичний гіперкапіталізм, апелювала до ... сумління його представників, а в наслідках сама опинилася під його впливами; протисуспільні й неестетичні засади капіталізму знайшли в колах церковників своє деяке застосування, хоч декларативно вони й є проти них. Нічого не поможе „Рурум новарум” ні „Квардаґесімо Анно”, доки гасло лишатиметься пустою фразою! Але власне це й знаменне для римської Церкви (також і православної), що в них не знаходять підтримки ідеалістичні (націоналістячні) рухи, які стають на шлях боротьби з „правими” й „лівими” інтернаціоналізмами та проведення далекосяжних соціяльних реформ. Націоналізм викликається, як „дикунство”, „зоологізм”, як „туга за ножем і кров'ю” — натомість кокетується його профанаторів, що виступають під маркою „творчих”, “католицьких” та інших „націоналістів”...

Який же лад обіцюють Україні ці „творчо-католицькі” націоналісти?...

Наш псевдокатолицизм нічого не навчився з минувшини й сучасности. А на цьому тратить Церква й релігія! Між тим грядуть важкі події й конфлікти. Нові катакомби розкриваються перед справжньою Українською Церквою. Хто лякається їх — той не ввійде до Христового Царства!

Націоналізм не заперечує певних досягнень суспільних устроїв у минувшині, приймаючи з них те, що зберегло ще вартість і актуальність. Доосередні національні сили, діючи постійно впродовж віків, внесли нові творчі елементи. Ця неусвідомлена воля до консолідації шукала шляхів свого виявлення, її підхопив соціялізм, видвигнувши робітничу клясу, як рішаючий фактор суспільного життя. Робітництво справді видвигнуло себе, як соціяльний фактор, але соціялізм спростачив усе і схотів стати гробокопателем національної ідеї. Життя викинуло його за свій борт!

Український націоналізм збагнув глузд новітнього суспільного життя й впродовж кількох років зумів відродити націю, що пішла за його ідеалами. Націоналізм не твердить, що сказане ним в дану епоху є його останнім словом. Бо він — життя, а життя вічно мінливе; в ньому відбувається вічна зміна понять, прагнень і інститутів. Суспільний лад розвивається у формах і методах, проте в засадах свого розвитку лишається незмінним. В процесі історії вага й взаємовідносини суспільних груп були різними; відповідно до вимог епохи на кін життя видвигаються ті чи інші творчі суспільно-виборчі сили, здійснюючи національну ідею. В нашій добі й у наших умовах цією вирішальною національно-суспільною силою стають широкі народні продукуючі маси. І саме вони будуть підметом розбудови нового суспільного ладу. Задоволення їх розумних потреб, зміцнення волі й патріотизму, унешкідливлення всіх руїнницьких відосередніх сил — ось методи скріплення нації.

Грядучий час — це вже не час боротьби самих армій, а цілих народів. Щоб вдержатися в цій борні й її виграти, — необхідна єдність, витривалість, працездатність і активність цілої нації. Такою ж вона може стати тільки тоді, коли її внутрішнє існування буде побудоване на взаємному довір'ю, почутті справедливости та ідейно-етичній пов'язаності громадян у одне ціле; і не лише для зовнішньої перемоги, але й з мотивів почуття духової споріднености та етичних спонук („діти одної матері — Батьківщини”).

Базуючи свій лад на принципах нації понад усе, протиклясовості й праці, що виходять із непорушних преміс етичної натури — тим самим не можемо заперечити демолібералістичний капіталізм із усіма його похідними наслідками, що виявляються в своєрідних інституціях: „працедавці-пани” — „робітники-наймити”! Мусимо творити такий суспільний лад, щоб робітник мав повну свободу страйку, але щоб страйкова боротьба для робітника стала зайвою, бо ми змінимо дотеперішній експлуататорський устрій як несправедливий і такий, що мусів бути зміцнений. Бо сама страйкова боротьба вже свідчить про несправедливі підвалини цілої соціяльно-економічної будови, що згори припускає і санкціонує законність визиску, супроти якого треба боротися методами насильства (страйки й льокавти).

В націоналістичному устрою не сміє бути місця для визиску, а тим самим і самочинних виявів боротьби з ним. Держава тут виступає не якимсь механічним регулятором (і не „поліцаєм”!) між працею й капіталом, бо в обличчі з'ясованих вище засад зникає його експлуатуюча сила; є еманацією всіх досередніх суспільних сил і чинником, організуючим націю, яка стає її джерелом і підставою. Держава це власність усіх громадян — і всі будуть дбати за найсправедливіше її порядкування і найсправедливіший соціяльний лад, де робітник буде співгосподарем своєї держави, співкерівником її, учасником влади нації.

Стаття друкована під псевдом Зиновій Карбович: Новий суспільний лад. Альманах „На службі нації”, Париж 1938, стор. 55-62.

te.zavantag.com

Новий суспільний лад

Ярослав Стецько

НОВИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Який же лад обіцюють Україні ці „творчо-католицькі” націоналісти?...

www.te.zavantag.com

Історія держави і права України

Суспільний Лад Галицько-Волинської Русі у своїй основі залишався типовим для князівської доби в цілому. Населення князівства поділялося на дві основні групи: феодальну верхівку становили князі, великі бояри, міська знать та вище духовенство. Вони були великими землевласниками і тримали в залежності від себе експлуатовану більшість населення. Останню утворювали майже всі селяни, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство. Існували також проміжні соціальні прошарки, що свідчить про ускладнення у ХН-ХПІ ст. соціальної структури населення Галицько-Волинської Русі.

Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані в літописах терміни: "бояри і проста чадь", "бояри і прості", "люди і бояри", "луди і бояри й слуги", "ліпші мужі володимирські", "простий чоловік" та ін.

Багатство й соціальне становище людини у суспільстві Галицько-Волинського князівства значною мірою визначала величина землеволодіння. Попри те, що номінально власником усієї галицько-волинської землі вважався великий галицько-волинський князь, він фактично міг беззастережно розпоряджатися тільки "княжими" (князівський домен), а також власними (особистими) землями. Значна частина земель належала боярам, селянам, містам і духовенству.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинської держави була та обставина, що переважна більшість земельних володінь тут перебувала у боярських руках. Насамперед це стосувалося Галичини. Бояри в Галицькій Русі були земельною аристократією, яка водночас становила верхівку князівської дружини, "княжих мужів". Могутність галицьких бояр ґрунтувалася не лише на значних земельних володіннях, а й на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярина сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу - навіть у виступі проти верховного сюзерена, тобто князя. Учені пояснюють це явище нерівномірністю й неоднаковістю процесу утворення великого землеволодіння на заході Русі. У Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидшого його зростання. Виникнення великого землеволодіння тут випереджало створення князівського домену. Останній почав складатися вже тоді, коли переважну частину общинних земель захопили бояри, а це обмежило кількість вільних земель для князівських володінь. До того ж протягом другої половини XII ст. боярське землеволодіння в Галичині зростало більшими темпами, ніж у будь-якій іншій давньоруській землі чи князівстві того часу. Причину того вбачають в особливостях розвитку виробничих відносин у Галицькій землі, де була відчутною економічна централізація навіть у часи існування відносно єдиної Києво-Руської держави, а князь традиційно вважався лише першим серед рівних, тобто великих феодалів. Надалі це стопо однією з основних причин значного впливу галицького боярства на політичне та соціально-економічне життя держави.

Боярство у Галицько-Волинській державі було неоднорідним. Воно поділялося на групи. У джерелах згадуються бояри "старі" й "молоді", а також "луччі", "великі", "нарочиті". Ці назви визначали заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були великі бояри, що очолювали все боярство: на Волині - В'ячеслав Товстий, в Галичі - Володислав, Судислав, Доброслав. Галицькі великі бояри, що звалися "мужами галицькими", володіли значними успадкованими територіями і мали навіть власні дружини. Літописці неодноразово підкреслюють, що "мужі галицькі" (тобто бояри) "не були всі єдиної думки", виступали проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст. А це згубно впливало на єдність і обороноздатність держави. До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо "поповим унуком". А протеговані ним бояри, яким він надав Коломию, походили "от племени смердья".

Великі бояри мали привілейоване становище при великих князях: вони служили у княжій "старшій" дружині, здійснювали управління, а їхні сини обіймали посади "двірних" слуг на княжому дворі. Свої землеволодіння бояри успадковували (принцип батьківщини) або ж одержували від князів. Останні складали групу служилого боярства (феодалів). Вони одержували від князя землю за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті феодала), в "отчину", тобто з правом передання землі у спадщину. Втім, переважно це було умовне землеволодіння, тобто володілець розпоряджався землею за умови служби і за службу. В обов'язок служилого боярства входило також поставляння князеві війська, що складалося з їхніх феодально-залежних селян. Вони, зазвичай, були опорою князя у князівсько-боярських уособицях.

До складу соціальної верхівки поряд із боярами входили багаті міщани - "ліпші мужі", які перебували під особливою опікою князя. До таких городян, або "містичів", також належали іноземці, яких запрошували князі та жалували їм величезні багатства. Наприклад, Іван Крип'якевич згадав якогось Бертольда, німецького війта у Львові, якому Лев Данилович надав млин і підльвівські села - Малі Винники та Підберізці.

Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: архієпископи, єпископи, ігумени. Окремі єпископи користувалися значним впливом серед верхівки суспільства і вдавалися до незалежних політичних заходів. Таким був. галицький єпископ Артемій, який підтримував угорців і виступав проти князя Данила. Перемишльський владика разом із своїми "гордими" слугами і "співцем" Митусою також не визнавали влади князя Данила Романовича. Єпископії, а надто монастирі володіли великими землями і численним феодально-залежним селянством.

Основну масу експлуатованої більшості Галицько-Волинської держави становило селянство, яке поділялося на вільних і залежних, хоча незалежно від того однаково іменувалися "смердами". Переважною формою селянського землеволодіння було общинне. Згодом воно дістало назву "дворище" та об'єднувало декількох селян-общинників, а мірою розкладу общини поступово розпадалося на індивідуальні господарства (двори).

Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали посилювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину (татарщину, серебщину), і відбувало різні повинності (праця на будові укріплень). А на користь місцевих феодалів платило оброк (дякло) натурою: хутром, воском, медом. До експлуатованих мас населення належали також міські низи - "прості люди", які зазнавали гніту з боку міського патриціату.

Реакція народних мас проти соціального гніту нерідко набирала форм народних повстань, як це було 1159 р. за князювання Ярослава Осьмомисла. Часто соціальний протест народу мав пасивний характер: селяни та міські низи шукали кращих умов життя на Пониззі, де на Нижньому Дунаї Іван Ростиславович (Берладник) організував князівство зі столицею в Берладі. Цей малозаселений лугово-степовий район із багатою природою приваблював ті групи населення, які були невдоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на вільніші умови життя. Таких людей звали "берладниками". Окремі вчені (І. Каманін) уважають їх попередниками українського козацтва.

Державно-політичний устрійОргани державної владиФінансиВійсько Особливості правової системи Галицько-Волинської державиЛитовсько-руська держава і правоСтановлення та особливості розвиткуСуспільний ладПравові форми організації сільського самоврядуванняДержавний лад

westudents.com.ua