ГлавнаяDmrv датчикЛадаСуспільний лад

§1. Поняття суспільного ладу. Суспільний лад


2 Питання. Суспільний лад Київської Русі

Свого розквіту Київська держава (Київська Русь або Україна-Русь) досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.

Князь та його дружина («княжі мужі») стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.

Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан — старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих «градських старійшин», «старців».

Але надалі все більшого значення набирала «княжа дружина». І врешті-решт в XI ст. бояри «земські» та дружинники зливаються в одну вищу верству населення — бояр.

У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на «дружину старшу» — бояри «більші», «старійші», бояри «думаючі» і на «дружину молодшу» — бояри менші. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.

В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями — хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі «ліпшими», «луччими людьми».

Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економіч­ну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.

Користуючись рекомендованою літературою, студенти мають з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.

Зазначимо, що феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.

Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах «Руської Правди» життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей — в 1 гривню срібла.

Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-прода­жу, міни, дарування.

Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.

Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебіль­шого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.

Купці-іноземці називалися «гостями» і мали інший правовий статус. «Гості» користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей . Сюди входили так звані «чорні гродські» люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.

Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоєм­ців синів, його майно переходило до феодала.

Смерди оселялися в сільських територіальних общинах (вервь) або входили в систему доменів. Їх господарство носило індивідуальний характер, але в межах територіальних общин існувала колективна власність, яка періодично перерозподілялася між окремими родинами. Якщо смерд входив до системи княжого домену, то землю він одержував від князя, за що мусив працювати на нього й сплачувати податки (данина). Смерди мали право підійматися по соціальних сходинках.

Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи — це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання «купи» закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді.

Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь — це, як правило, раби з полонених. Холопи — це раби-соплемінники.

Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.

Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю. Студентам рекомендується ознайомитися з такими умовами, користуючись текстами «Руської Правди».

Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення — так званих «церковних людей».

Серед людей, опікуваних церквою, були так звані «ізгої» — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.

studfiles.net

Суспільний лад. Історія держави і права України : підручник.

Суспільний лад

На початку існування Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця XV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Литовського.

Феодали. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійснювали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також належали магнати і «княжата», які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, володіння роду Острозьких охоплювало третину всієї землі на Волині. Вони обіймали високі державні посади, були непідсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. Їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Вишневецькі, Острозькі, Гольшанські, Чарторийські, Корецькі, Дашкевичи та інші мали своє військо і, за вимогою Великого князя, виводили його на війну. Із загальної кількості ополченців, яку мала виставляти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У становищі, схожому на князівське, перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися тілесні й ганебні покарання.

До феодального стану належала також шляхта. Шляхтичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (подібно до російського дворянства). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила головну масу постійного війська, за що отримувала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств - міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині XV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько- Руській державі протягом XV-ХVI ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, збереження натурального господарства перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

До вищих верств населення у Литовсько-Руській державі належала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтримувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при церквах школи, притулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. Великим литовським князем всупереч зростаючому впливу московського митрополита була відновлена митрополія у Києві, яка підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобов’язані проживати у передмісті або в межах певного району міста. Вони були позбавлені можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Вінниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Основні категорії міського населення об’єднувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії були цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Цехові корпорації встановлювали монополію на випуск і продаж продукції, регулювали взаємини між окремими майстрами, стежили за належним виконанням замовлень, впливали на ринок цін тощо.

Справами у містах керував міський патриціат, він складався з міської знаті й багатіїв, а в національному відношенні - німців і поляків. Своєрідною українською общиною в містах були братства, які захищали православне міщанство, здійснювали просвітницьку діяльність.

Рівень розвитку міста залежав від того, кому воно належало, тобто, чи було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Сільське населення („піддані”, „волосні люди”,’’люди” - термін „селяни” тоді ще не вживався) становило майже 80 відсотків населення Литовсько- Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчутніше втрачали їх українські селяни. Мешканці сіл за видами занять поділялися на хліборобів і ремісників, за правовим становищем - на великокнязівських та приватновласницьких.

Основою господарства українських сіл було «дворище», воно об’єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада («копа») мала адміністрацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об’єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні атамани або старшини.

За ступенем залежності від феодалів розрізняли три категорії сільського населення: 1) вільні, котрі не залежали від пана після виконання своїх зобов’язань; 2) напіввільні, з правом виходу від свого господаря лише за певних умов; 3) невільники.

Особисто вільні селяни - це: а) «чиншові селяни» або «данники», що працювали на землі, сплачуючи данину натурою; б) «селяни-ремісники», які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники), та «службові селяни» (бортники, рибалки, конюхи, ловчі)..

Напіввільне населення - закупи зберігалися і в цей час (під назвами’’закупні”,’’люди в пенезях”), але на пом’якшених проти попереднього часу умовах.

Дещо зм’якшеним був, але продовжував існувати інститут невільництва (’челядь дворная”). З поглибленням феодальних відносин наприкінці XV ст. у Галичині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Покріпачені селяни втратили особисті й майнові права (право власності на землю, вільного переходу до іншого феодала та ін.). Вони становили найчисленнішу верству сільського населення.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

law.wikireading.ru

Суспільний лад. Історія держави і права України : підручник.

Суспільний лад

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на численні, строкаті групи, які ще не мали того майже замкненого характеру, що його матимуть пізніше суспільні стани. Саме ця чисельність станів приводила до того, що правові відмінності між ними не мали жорстких меж, поступово переходячи від вищих, упривілейованих, до нижчих, з меншими правами, і, навіть, до найнижчих, що не мали жодних прав. Умовно тогочасне суспільство можна поділити на три великі категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Феодали. Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці Х ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськими центрами феодальних володінь. Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин. Клас бояр або «княжих мужів» складався у Х-ХІ ст. з бояр земських (старовинного, місцевого походження) і дружинників князя (вояцько-лицарських елементів, здебільшого варязького походження). Згодом різниця між ними зникає і вони складають групу бояр-землевласників.

На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Розширена редакція Руської правди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри у багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації.

Помітне місце в панівній верхівці давньоруського суспільства Х ст. посідали «старці». У літописних розповідях про діяння князя Володимира вони згадуються поряд з боярами у якості радників. Деякі вчені (В. Мавродін, І. Фроянов). Вважають, що «старці» - це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції.

Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові держателі земель могли жалувані або інші землі викупити і в такий спосіб стати довічними власниками. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств чи іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать («старці градські», «нарочиті мужі»), найвизначнішими представниками якої були великі купці («гості»), що займалися зовнішньою торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто виступала союзником боярства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За даних обставин, з ХІІ ст. князі змушені були укладати «ряд» (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Все вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном «люде». Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. У Руській правді є статті, які захищають життя і власність смердів, регламентують порядок спадкування їхнього майна. Смерд мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам (залежно від того, на чиїй землі посажений) данини, а також відбування військової повинності під час війни. Збір данини отримав назву «полюддя».

У ХІІ ст. з’являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні «уроків» (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення боярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. Проте їхня дієздатність дедалі більше стає обмеженою. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина), ця земля разом з усім майном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації, а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень. Місто в цей час ще не мало свого окремого самоуправління і його людність ще не відокремилась від решти населення в замкнену суспільну групу.

Феодально залежне населення, за Руською правдою, становили напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої належали рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи - селяни, які розорившись, брали у феодалів «купу» (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. До відробітку боргу вони втрачали значну частину своєї правоздатності й опинялися в становищі, близькому до невільників. Позикодавець мав право фізично карати закупа «за вину». У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.

Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. В Руській правді термін «челядин» має широке поняття і стосується різних категорій залежного населення. Джерелом формування челяді на Русі був, переважно, полон. Соціальне становище холопа було аналогічним рабському. Життя холопа захищалося лише стягненням’’урока” (відшкодування), він не міг виступати свідком, не був суб’єктом злочину. За злочин холопа відповідав феодал, він же отримував «урок», якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов’язок сприяти тому, щоб його було спіймано. Джерелами холопства були: самопродаж чи продаж батьками дітей, вступ на службу до феодала «без ряду», народження від холопів, одруження з чужою рабинею, продаж боржника, який збанкрутував, безнадійна заборгованість, покарання за злочини. У холопство навертали також закупів-втікачів. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи, як повідомляє Данило Заточник, бути звільненими феодалом за вірну службу. Холоп міг одержати волю через суд.

Окремий прошарок населення, за Руською правдою, становили ізгої - люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили «причетність» до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння. Під патронатом церкви перебували також прощеники (в минулому вільні, а потім феодально залежні люди, які були’’прощені” паном, тобто відпущені на волю) та задушні люди (холопи, яких феодал відпустив на волю за заповітом).

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

law.wikireading.ru

Суспільний лад

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет’’Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”

Кафедра історії держави і права зарубіжних країн

“Феодальна держава і право в країнах Азії ”

Виконав Гусєв Богдан Михайлович

Студент 12 гр.,1 к.,3 ф-ту

Науковий керівник Середа Ольга Вадимівна

Харків

2013

План

1. Вступ

2. Суспільний лад

3. Станово-класовий поділ

4. Державний лад

5. Права

а)власності

б)зобов язань

в)шлюбно-сімейне

Вступ

Так, у Китаї в перших століттях нашої ери йшов інтенсивний процес розкладу рабовласницького ладу і утвердження феодальних відносин. Переломним моментом вважають падіння династії Хань (220 р. н. е.). З розпадом стародавньої Китайської імперії, який відбувся після цього, країна вступає у феодальний період свого існування. Приблизно так відбувалося виникнення феодальної держави і в Індії. Криза рабовласництва і формування нових суспільних відносин завершуються тут в середині I тис. н. е. Кінець правління Гуптів (IV–Vст.) є для Індії історичним рубежем, що відділяє рабовласницьку державу від феодальної. З VІст. н. е. феодальні відносини стають провідними і панівними. Розвивається феодальна державність.

Зовсім по-іншому виникла феодальна держава в Японії. У перших століттях нашої ери тут починається процес розпаду первіснообщинного ладу. Поява приватної власності, поглиблення майнової і соціальної нерівності всередині родів ведуть до появи родової верхівки, виникнення різних форм експлуатації. Загарбницькі війни між родами ще більше посилюють ці процеси, приводять до поглинання дрібних родів великими і до появи у І ст. н. е. родових союзів, а з ІІст. – племінних об’єднань. У IVст. відбувається поява могутнього племінного союзу Ямато, який об’єднав під своєю владою більшу частину території країни. Навколо племінного вождя Ямато формувалась із родової знаті правляча верхівка.

Вожді Ямато поступово узурпують владу, остаточно перетворивши її на спадкову. У V-VІ ст. поряд з родом верховного правителя висуваються інші роди, які розбагатіли і вожді яких претендують на владу в племінному союзі. Тривала боротьба між главами провідних родів скінчилася в 645 році, коли пост правителя зайняв принц Кару, який прийняв титул тенно (син Неба). Період його правління дістав у японській історіографії назву Тайка, тобто Велика реформа. Перетворення Тайка завершило перехід від родового ладу до феодалізму. Отже виникнення феодальньої держави в Японії датується VII ст. н.е.

Ще однієї ранньофеодальною державою був Арабський халіфат, який виник внаслідок об’єднанння арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Характерною рисою становлення держави в арабів у VIIст. було релігійне забарвлення цього процесу, тісний зв’язок між утворенням феодальної державності і виникнення нової релігії – ісламу. Політичний рух за об’єднання племен і появи ісламу пов’язані з іменем Мухаммеда (570-632рр.). Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу і єдиного бога – аллаха і нового суспільного порядку. Главою арабів повинен був стати пророк – “посланець аллаха на землі”. У 20-30 – х роках VIIст. було завершене організаційне оформлення мусульманської общини Мухаммеда в Медині. Вона стала не тільки релігійною, а й надплемінною організацією, зародком держави, що утворювалася. Сам Мухаммед був у цій общині і пророком, і племінним вождем, і воєначальником, і суддею. За допомогою ісламу і військових загонів відбувалося подолання племінного сепаратизму.

Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда стали привілейованою групою. З їхного середовища після смерті пророка стали обирати нових вождів мусульман – халіфів. Халіф Омар (634-644рр.) завершив політичне об’днання Аравії, а в VII-VIIІст. Утворюється величезна імперія – Арабський халіфат, центром якого був Дамаск.

У Китаї в ранньофеодальний період (III-VIIIст.) було помітне намагання держави вплинути на економічне життя країни. Спочатку створюються військові поселення, через певний час запроваджується система надільного землекористування. Указом імператора Сима Яня земля була оголошена державною власністю. За часів правління династії Тан (618-900рр.) земля опинилася в руках багатих домів. Об’єднання країни під владою династії Сун (960-1126рр.) створило умови для економічного і культурного розвитку. Але до Китаю починають вторгатися кочівники. З 1280р. встановлюється влада монгольської династії Юань, що мало негативні наслідки.

Під натиском національно – визвольної боротьби монгольське панування впало. До влади прийшла китайська династія Мін (1368-1644рр.). Але в XVIIст. вторгаються маньчжури і встановлюють свою династію Цин. Правила вона аж до революції 1911-1913рр.

Станово–класовий поділ

Станово–класовий поділ середньовічного Китаю був досить складним. Привілейовану верхівку “благородних” осіб складала світська і духовна знать, військове та цивільне чиновництво. Права знаті розподілялися залежно від родовитості і фіксувалися титулом або рангом: ван, гун, хоу, бо. Одяг, житло, умови життя – все визначалося рангом. Далі йшли чиновники державного апарату, посади яких заміщалися за конкурсом особами, що мали вчені ступені, за ними стан шенші, володарі учених ступенів, які мали право на ці посади. Це був основний прошарок панівної верхівки. До складу шенші належали як ті, хто склав екзамени і отримав учені ступені, так і ті, хто купив їх за гроші, а також родичі чиновників. Був також прошарок багатих землевласників, купців, лихварів, які також мали привілеї.

Основну масу експлуатованого населення становило селянство. За часів Тан воно входило до складу лянмінь (добрий народ). При правлінні династії Мін більшість селян була включена до стану міньху. За часів феодалізму в Китаї зберігалося рабство. Раби називалися цзяньмінь (підлий народ). Їх праця використовувалася у казенному ремеслі, в домашньому господарстві. В IV-VІст. робилися спроби розселяти рабів на нових землях.

З розвитком товарно–грошових відносин у китайських містах з’являються цехові організації. Торговельно–ремісничі об’єднання (хан) мали свої статути, обирали главу цеху (хантоу), встановлювали ціни на товари.

В Індії з VІст.н.е. феодальні відносини стають провідними в загальній багатоукладній структурі суспільства. Початок феодалізму збігається з розпадом єдиної держави на окремі князівства. Для періоду розвинутого феодалізму характерним було об’єднання Пн. Індії під владою мусульманських династій, внаслідок чого в 1206р. виникає держава Делійський султанат із столицею в Делі, яка проіснувала до поч. XV ст.

В 1526 р. Бабур – правитель Кабула – переміг султана Делі і став засновником мусульманської імперії Великого Могола. В XVI-XVIIст. держава переживала економічний підйом, але наприкінці XVIIст. вступає в смугу кризи, цим скористались англійські колонізатори і було покладено початок колоніальному поневоленню Індії.

У ранньофеодальний період махараджа – князь наділяв земельними володіннями своїх васалів. Феодальна знать мала спадкові володіння, інші земельні держання передавалися на умовах несення служби. Частина земель належала храмам. У Делійському султанаті правляча верхівка феодалів була представлена чужоземцями – середньоазіатськими тюрками, афганцями, персами. Їх представники отримували від султанів земельні пожалування, які з др-пол. XIV ст. перетворювалися на спадкові володіння. Великими землевласниками ставали і представники мусульманського духовенства. Оточенню султана дарувалися титули: хан, емір, малік.

Невелика група прийшлих воєначальників була правлячою верствою і при Моголах. Але тут не було феодальної єрархії, феодали отримували свої володіння безпосередньо від правителя.

Феодали у Могольській імперії отримували особисті і військові ранги, нагороджувалися титулами. Найбільші з них називалися – джагірдари, середні і дрібні – заміндари. Основна маса населення – феодально–залежне селянство. Зберігалось в цей період і рабство.

За часів феодалізму існував поділ усього вільного населення на чотири варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр. Новим, у порівнянні з рабовласницьким періодом, було остаточне оформлення кастового ладу.

Суспільний лад Японії відбивав численні моменти, що були властивими як Китаю, так і Індії.

В ранньофеодальний період реформа Тайка запровадила надільну систему землекористування (ханден). Земля була оголошена власністю держави, яка давала селянам земельні поділи. Але невдовзі формою земельної власності стало помістя, яке повністю запанувало з XIIст. і на пн.сх. країни утворюється феодальний дім Мінамото. В 1192р. Мінамото оголосив себе сегуном (верховним воєначальником) і главою уряду бакуфу (військової ставки).

Мінамото давав землі на праві умовного держання дворянам – самураям, що викликало зміни в аграрному ладі Японії. Однак самурайське землеволодіння недовготривале, бо в XIV-XVст. були династичні війни, які закінчилися посиленням великих феодалів – дайме. Боротьба між дайме привела до розпаду країни. І лише сегунат династії Такугави (1603-1867рр.) підкорив своїй владі всю країну. Почалася консервація феодального ладу. Японія була закрита для європейців.

Ще у виданому в 604р. “Законі із 17 статей” був чітко закріплений принцип розподілу населення на вищі і нижчі верстви. В XІст. були дві групи соціальної верхівки: столична аристократія і місцева феодальна знать. Потім сформувався військово – феодальний дворянський стан – самураї, бусі. Самураї були пов’язані між собою системою васалітету. Їх привілеї були закріплені Князівським кодексом 1615р. Найчисленнішим станом було селянство. До IХст. існувало рабство.

Створений шляхом завоювань Арабський халіфат був строкатим за своїм етнічним і соціальним складом. Вплив на суспільний лад мала релігійно–правова догматика ісламу. Тому на перший план виходили відмінності між мусульманами і немусульманами. Соціальну верхівку складали халіфи, ремісники, воєначальники, чиновники. Найнижча верства були раби. Основним станом були селяни.

studfiles.net

8.2. Суспільний лад

Після знищення залишків автономії України у складі Російської імперії суспільний лад приводиться у відповідність до суспільного ладу Росії. Офіційно все населення Російської імперії складалося з чотирьох станів — дворянства, духовенства, селянства (сільських обивателів) та міських жителів (міських обивателів).

Дворянство

Процес зрівняння української шляхти в правах з російським дворянством, започаткований ще в другій половині XVII ст., продовжується і в XIX ст. Окрім загальноросійського законодавства, приймається ряд законів, які прямо адресувалися українському дворянству і були спрямовані на підтвердження його прав. У 1835 році приймається указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затверджував станові привілеї та пільги за козацькою старшиною та її нащадками.

Після поразки польського повстання 1830 року царський уряд більш прискіпливо ставиться до дворянства Правобережної України. Указ 1831 року "О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего роду людей" визнавав за ними права дворянства тільки в тому випадку, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Землі тієї шляхти, яка брала участь у повстанні, передавалися російським дворянам, внаслідок чого їхня загальна кількість в українському суспільстві зросла.

У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками.

Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах.

У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Пере важно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, хоча її зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.

За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становите дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках піл заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.

Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів.

Дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами.

Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи). Соціальну базу партії кадетів складали поміщики, промислова та банківська буржуазія.

Отже, робимо висновок, правове становище дворянства України за винятком втрати ним влади над особою селянина не змінилось. Привілеї дворянства, встановлені ще законодавством Катерини II, не втратили сили і на початку XX ст. Дворянство продовжує залишатись найбільш привілейованим станом в країні.

studfiles.net

§1. Поняття суспільного ладу

Суспільний лад - це всеохоплююча організація суспільства, яка обумовлена певним рівнем соціально-еко­номічного та політичного розвитку, характерними рисами суспільної свідомості і традиціями взаємодії людей у різних

сферах життя.

Супільний лад охороняється державою і правом, його за­сади знаходять своє закріплення в Основному Законі держа­ви. У структурному відношенні суспільний лад складається з 4-х основних підсистем, кожна з яких об'єднує групу суспільних відносин в економічній, соціальній, духовно-куль­турній і політичній сферах.

§2. Конституційна регламентація економічної організації суспільного життя

Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації вона протягом тривалого часу зводилась до закріплення в основних законах права власності.

Інститут власності - це форма присвоєння благ та відношення між людьми з його приводу. За своїм характером власність поділяється на два види:

1) публічна власність, яка за своїм характером відрізняється неподільністю;

49

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2) приватна власність - подільна. Суб'єктами публічної власності є:

самоврядна місцева територіальна община;

- громадські формування.

Суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи.

Публічний або приватний характер власності визна­чається режимом майна, а не тим, хто є власником. Публічна власність завжди є колективною. Приватна може бути індивідуальною, груповою, сімейною, акціонерною тощо. Пе­рехід публічної власності у приватну називається привати­зацією.

Історично право власності розглядалось як природне пра­во людини. "Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку вста­новленої законом явної суспільної необхідності і за умов спра­ведливого і попереднього відшкодування", - записано у ст.17 Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Отже, на­прикінці XVIII ст. право власності не характеризувалося як політичний і юридичний абсолют. Доля власності, що належа­ла окремим особам, пов'язувалася з об'єктивними соціальни­ми потребами. Відповідні конституційні формулювання вже тоді відображали намагання узгодити інтереси особи і суспільства.

З цієї статті Декларації прав людини і громадянина по суті випливає юридична модель конституційної гарантії влас­ності:

  1. право власності невід'ємне;

  2. позбавлення цього права можливе тільки як виняток;

  1. порядок позбавлення повинен бути встановлений за­ коном;

  1. закон, в свою чергу, має визначити такі випадки

50

суспільної необхідності, за яких можливо позбавлення суб'єкта права власності;

  1. ця необхідність повинна бути очевидною;

  2. позбавлення права власності можливе лише з відшко­ дуванням;

  3. відшкодування повинно бути попереднім.

У СТ.14 Основного закону ФРН сказано: "Власність зо­бов'язує. Користування нею повинно водночас служити

ьному благу". У ст.29 Конституції Японії зазначено, що 'право власності визначається законом у такий спосіб, щоб во­но не зачіпало суспільного добробуту". Цим за приватною зласністю прямо визнається соціальна функція, а сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому.

Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений Еко­номічній і соціальній раді - органу, до повноважень якого вхо­дять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консульта­тивного органу - Національної ради економіки і праці - пе­редбачено також Конституцією Італії.

Принципи економічної діяльності, які, як правило, закріплюються в конституціях:

використання національних багатств у загальних інте­ресах незалежно від того, хто їх власник; державне планування чи прогнозування економічного

життя;

забезпечення приватної конкуренції і недопущення

приватних монополій;

особлива охорона національного капіталу і виробника. Важливим компонентом економічної підсистеми є фінан­сова система, через яку держава вирішує фінансові завдання, регулює бюджетні і податкові відносини.

51

С.К.Бостан, СМ. Тимченко

studfiles.net

2. Суспільний лад

Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIXст. відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначально? у цей період була криза феодально-кріпосницького ладу формування елементів нового, капіталістичного ладу.

Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України, став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Кріпосництво об'єктивно гальмувало формування соціальне економічного устрою.

Населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителівіселянство Перші два стани звільнялися від сплати податків. Міщаниіселяни відносилися до податкових станів.

У першій половині XIXст. політика царизму щодо дво­рянства України спрямовувалася на подальше зрівняння його у правах з дворянством Росії. За національним скла­дом російське дворянство було неоднорідним. Основну ча­стину дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина, яка XVII—XVIIIст. оформилася у клас феодалів. На Правобережжі дворянством вважалася ук­раїнська і польська шляхта. У степових губерніях України, що освоювалися внаслідок роздавання земельних масивів, переважали російські поміщики.

Кількість російських дворян у всій Україні постійне збільшувалася. Загальною політикою царського самодер­жавства щодо дворянського стану була політика підтвер­дження і зміцнення прав цього стану. У 1801р. під­тверджена Жалувана грамота дворянству 1785р. Закон1827р. закріпив за дворянами право створення ремісни­чого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеже­ної кількості робітників. З метою збереження економічної основи дворянства/1845р. виданий закон про майорати (лат.majoratus, відmajor —більший, старший), що зу­пинив роздроблення поміщицької земельної власності. За­кон встановив порядок спадкування нерухомого майна (найчастіше землі), за яким воно передавалося старшому в родині, сім'ї.

Водночас царське самодержавство надавало чимало переваг російському дворянству —поміщикам і чиновни­кам, зокрема у губерніях Правобережної України. Так, за указом 1810р., особи, котрі отримали орендні маєткиâ губерніях Правобережжя як нагороду за «відмінну і

старанну» службу, звільнялися від податків. У 1841р. російським орендаторам продовжено термін оренди па пільгових умовах. У 1832р. за чиновниками російського походження, призначеними на службу в Подільську і Во­линську губернії, збережені понад платню пенсії за попе­редню військову чи цивільну службу.

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне (черне­че) і біле (приходське). Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних по­карань. У першій половині XIXст. було дозволено всту­пати до лав духовенства представникам інших станів. Дозволявся також вихід з духовного сану, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почес­них громадян.

Колонізація степової частини України, розвиток про­мисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання старих. Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центра­ми) та містечка. Все міське населення поділялося на куп­ців, міщан, цехових і так званих робочих людей.

У 1832р. верхівка купецтва отримала деякі переваги, зокрема почесне громадянство. Категорія почесних грома­дян, названа у царському указі станом, була створена, щоб запобігти проникненню до дворянського стану інород-них елементів. Почесні громадяни звільнялися від подуш­ного податку, рекрутської повинності, тілесних покарані і мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади.

Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, а з 1816р. платили податки на будівництво шля­хів сполучення, виконували рекрутську та інші повинності. Однак 1832р. вони отримали право на придбання у місті земельних ділянок для торговельної та промислової діяльності.

Велику частину населення України становило селянство. Царськими указами 1800, 1804, 1808і 1828рр. завер­шено окріпачення всього селянства України. Правове становище державних селян (велика станова група се­лян, котрі користувалися державною (казенною) землею і були феодальне залежними від держави) визначалось тим, що вони були зобов'язані сплатити державні податки і феодальні повинності. Податки селяни сплачували як піддані держави, повинності —як феодальне залежні від неї. За характером державні повинності були грошовими і натуральними.

У першій половині XIXст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушен­ня виступів. Одночасно уряд сподівався зменшити витрати на утримання армії, але збільшити її чисельність. В Ук­раїні військові поселення почали створювати 1817р. на території Слобідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Селяни, перетворені на військових поселенців, ставали довічними солдатами, їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (нім.Kantonist —новобра­нець,франц.canton —військовий округ),а з 18років — у військові частини, де вони перебували до 45років, потім переходили на нестройову військову службу.

Військові поселенці були одночасно селянами і солда­тами. Для них встановлювався суворий режим, що регла­ментував усе їхнє життя. У «розпис» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на казну і три дні на себе; насправді ж вони працю­вали на казну весь тиждень, бо «уроки» були такі великі, що «урок на день» треба було відробляти два-три дні. В умовах зростання селянського руху (повстання бузьких козаків 1817р., Чугуївське повстання на Харківщині1819р., Шебелинське повстання також на Харківщині1829р. тощо) під час глибокої кризи феодально-кріпос­ницької системи 50-х років царський уряд змушений був1857р. ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

Величезну кількість (за переписом —ревізією — 1810р. їх налічувалося 60,5%)становили поміщицькі се­ляни. Вони вважалися власністю дворян-поміщиків. Вна­слідок цього поміщик здійснював щодо селян усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Помі­щицькі селяни зобов'язані були сплачувати такі ж подат­ки і виконувати натуральні повинності, як і державні се­ляни, цілком залежали від сваволі поміщика. Поміщики розпоряджалися самим селянином і його господарством, переселяли їх у помістя інших місцевостей, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут.

Кріпосний селянин перебував у цілковитій залежності від поміщика. Тільки на Правобережжі під впливом се­лянського руху, очолюваного Устимом Кармалюком, цар­ський уряд почав 1847—1848рр інвентарну реформу, суть якої полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків затверджувалися в інвентаріях (лат.inventarium —опис)для кожного поміщиць­кого маєтку за станом на 1847р Однак вона тільки за­кріпила існуюче положення і аж ніяк не обмежила свавілля поміщиків. Підтвердженням цього є царський указ З березня 1848р. про надання селянам права набувати у власність землі, будинки, крамниці та нерухоме майно тільки з дозволу своїх поміщиків.

Селянські повстання поглиблювали кризу феодально-кріпосницького ладу. В березні 1821р. було створено Пів­денне товариство декабристів в Україні (м. Тульчин Він­ницької обл.) і згодом —Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибір­ського генерал-губернатора полковником П. Пестелем, було за програмою радикальнішим, ніж Північне товари­ство, очолене М. Муравйовим-Апостолом (його мати — дочка українського гетьмана Д. Апостола).

«Руська правда» Пестеля передбачала ліквідацію крі­посництва, встановлення республіканського ладу, безплат­не наділення селян землею за рахунок державного фонду. «Руська правда» проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віроспові­дання, передбачала ліквідацію військових поселень, ско­рочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу —Дер­жавна дума, нагляд за виконанням законів —Верховний собор.

Конституція Муравйова передбачала створення консти­туційної монархії. Росія повинна була перетворитися на федерацію 15держав з власними парламентами. Зокре­ма, передбачалося створення «Чорноморської держави» з центром у Києві та «Української держави» з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалат­ному Народному віче, яке складалося з Верховної думи (у складі 42членів) і Палати народних представників (депутат від 50тис. жителів чоловічої статі).Для виборів встановлювався високий майновий ценз. Менш демокра­тично розв'язувалося земельне питання. Селяни повинні були отримати тільки по 2десятини, тобто трохи більше ніж 2га орної землі на двір. Основний масив землі зали­шався у руках поміщиків.

У Новоград-Волинському (тепер Житомирської обл.) 1823р. виникло ще Товариство об'єднаних слов'ян (заснов­ники —брати Борисови), яке висунуло ідею добровільно­го об'єднання слов'янських народів у формі федеративної республіки.

Декабристський рух, що мав відгуки і на західноукра­їнських землях, закінчився невдалим повстанням 14груд­ня 1825р. у Петербурзі і повстанням Чернігівського пол­ку на Київщині 29грудня 1825р., яке також було при­душене. Зауважимо, що видатним представником когорти демократів в Україні у період загострення кризи феодаль­но-кріпосницького ладу був Тарас Шевченко. Наприкінці 50-х років з критикою кріпосницького ладу виступала письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська, по чолові­кові Маркевич).

studfiles.net