78. Особливості суспільного і державного ладу Арабського халіфату. Державного ладу
Практичне заняття. Характеристика державного ладу » mozok.click
ПРИГАДАЙТЕ! Які елементи виділяють для характеристики державного ладу?
1. Які бувають форми правління
ЗАВДАННЯ 1. Попрацюйте із джерелом права. Користуючись інформацією, поданою у §4, визначте тип
республіки за наведеними уривком конституції держави.
КОНСТИТУЦІЯ (ОСНОВНИЙ ЗАКОН) УГОРЩИНИ
Угорщина є республікою.
Парламент є вищим органом народного представництва в Угорщині.
Парламент: приймає Конституцію Угорщини; приймає інші закони; затверджує державний бюджет та контролює його виконання... обирає Президента республіки, членів Конституційного суду, Президента Курії*, Головного Прокурора, Парламентського спеціального уповноваженого з основних прав та його заступників і Президента державного ревізійного управління; обирає Прем'єр-міністра та вирішує питання довіри уряду.
Головою держави є Президент Республіки, який уособлює національну єдність і гарантує демократичне функціонування держави.
Президент Республіки є Верховним Головнокомандувачем Сил оборони Угорщини.
Президент Республіки: представляє Угорщину; бере участь у сесіях Парламенту та виступає на них; пропонує законопроекти; ініціює національний референдум... призначає дати проведення парламентських виборів. скликає першу сесію новообраного Парламенту; розпускає Парламент.
Парламент обирає Президента Республіки строком на п'ять років.
2. Які існують види політичного режиму
ЗАВДАННЯ 2. Попрацюйте із джерелом права. Визначте характер політичного режиму за наведеним уривком.
КОНСТИТУЦІЯ (ОСНОВНИЙ ЗАКОН) УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ
Прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20 квітня 1978 року.
Стаття 6. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу. КПРС існує для народу і служить народові.
Озброєна марксистсько-ленінським ученням, Комуністична партія визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, керує великою творчою діяльністю радянського народу, надає планомірного, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму.
Усі партійні організації діють у рамках Конституції СРСР.
3. Як визначається форма територіального устрою держави
ЗАВДАННЯ 3. Попрацюйте із джерелом права. Визначте форму територіального устрою за наведеним уривком.
КОНСТИТУЦІЯ ІСПАНІЇ
Територіальний устрій Держави включає муніципії, провінції та створювані автономні Співтовариства. Усі ці утворення користуються автономією при веденні своїх справ.
Держава гарантує ефективне здійснення принципу солідарності... виявляючи турботу про встановлення справедливої й адекватної економічної
рівноваги між різними частинами іспанської території.
Розбіжності в Статутах різних автономних Співтовариств у жодному разі не мають надавати їм економічних або соціальних переваг.
Усі іспанці мають однакові права та обов'язки на всій території Іспанії.
ВИСНОВКИ
• У ході розвитку суспільства від нижчого ступеня до вищого змінюється й держава. Виявлення закономірностей відносин суспільства і держави дозволяє зрозуміти сучасні проблеми державності, побачити перспективи політичних і державних форм, у яких розвиваються суспільства.
• Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Виберіть правильний варіант відповіді. Визначте, яке з наведених понять характеризує форму територіального устрою.
А республіка Б конфедерація В монархія Г демократія
2. Порівняйте поняття, визначивши в них спільне й відмінне.
3. Подайте у вигляді схеми типи республік у сучасному світі.
4. Цікава ваша думка! Стаття 1 Конституції нашої держави проголошує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Який елемент державного ладу України визначає це положення Основного Закону? Які зобов'язання покладаються на державу, що проголошує себе соціальною і правовою?
Це матеріал з підручника Основи правознавства 9 клас Святокум поглиблений рівень
7. Загальна характеристика державного ладу в Україні :: Info-Library.com
Державний лад – це закріплені нормами конституційного права засади устрою суспільства і держави, що відображають характер політичних відносин та організацію державної влади, внутрішню структуру органів державної влади та місцевого самоврядування, статус особи, а також основні риси соціальних і економічних відносин
Елементи державного ладу України відображаються насамперед у Конституції України від 28.06.96, а також у деяких органічних законах, тобто законах, що деталізують та уточнюють положення Конституції. До таких законів, зокрема, належать Закон України від 17.11.92 “Про статус народного депутата України”, Закон України в ред. від 18.03.2004 “Про вибори Президента України”, Закон України від 07.07.2005 “Про вибори народних депутатів України”, Закон України від 06.04.2004 “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, Закон України від 09.04.99 “Про місцеві державні адміністрації”, Закон України від 07.02.2002 “Про судоустрій України”, Закон України від 21.05.97 “Про місцеве самоврядування в Україні”, Закон України від 18.01.2001 “Про громадянство України”, Закон України від 04.02.94 “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” та деякі інші.
Ст.1 Конституції України встановлює, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Державний суверенітет та державна незалежність є хоча і взаємопов’язаними, але різними ознаками держави. Державний суверенітет – це властивість державної влади, що забезпечує незалежність держави в зовнішніх відносинах та її верховенство у внутрішніх справах. Незалежність держави в зовнішніх відносинах означає, що кожна держава самостійно та на рівних вступає у відносини з іншими державами, а її верховенство у внутрішніх відносинах – що лише сама держава має право вирішувати будь-які питання її внутрішнього життя.
Вперше державний суверенітет був проголошений Декларацією про державний суверенітет України від 16.07.90. Відповідно до цієї Декларації державний суверенітет УкраїнськоїРСР визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Встановлювалося, що УРСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, проте УРСР залишалася у складі СРСР, а загальносоюзні питання мали вирішуватися на договірній основі між республіками.
Державна незалежність України була закріплена Актом проголошення незалежності України 24.08.91. Україна виходила зі складу СРСР і отримувала статус самостійної демократичної держави. Згодом положення Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності були відображені у діючій Конституції України.
Форма правління визначається ст.5 Конституції України, яка встановлює, що Україна є республікою, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Безпосередньо Конституція не визначає виду республіки, проте з аналізу конституційних положень про організацію вищих органів державної влади можна зробити висновок, що Україна є змішаною парламентсько-президентською республікою. Змішаний характер республіканської форми правління в Україні випливає з того, що голова уряду – Прем’єр-міністр України – призначається Президентом України за поданням коаліції, що створена у Верховній Раді України, і затверджується голосуванням більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.
Важливе значення при визначенні форми правління має характер поділу влади. Відповідно до ст.6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Ст.1 Конституції України серед інших ознак визначає Україну демократичною державою, тобто закріплює демократичний державний (політичний) режим. Елементи демократичного державного (політичного) режиму відображаються і в інших нормах Конституції. Так, ст.15 встановлює, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, цензура заборонена, а держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України. Крім того, Конституція України закріплює низку політичних прав і свобод громадян, зокрема право обирати і бути обраним, право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, право проводити мітинги, зібрання та демонстрації тощо.
З демократичним державним (політичним) режимом тісно пов’язані і інші ознаки української держави, задекларовані в Конституції – правова та соціальна держава.
Правовою державою визнається така держава, діяльність якої підпорядкована праву. Ст.8. Конституції вказує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Цей принцип означає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України незалежно від того, чи деталізовані у нормах законів та підзаконних актів положення Конституції.
Особливістю соціальної держави є те, що людина як особистість, її права і свободи визнаються найвищою цінністю для держави та охороняються усіма її засобами. З цією метою ст.3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Соціальний характер держави проявляється також і у конституційному закріпленні основних соціально-економічних прав особи, зокрема, права на працю, на освіту, на охорону здоров’я, соціальне забезпечення тощо.
За формою державного (територіального) устрою Україна є унітарною державою (ч.2 ст.2 Конституції України). Відповідно до ст.133 Конституції систему адміністративно-територіального устрою України сстановлять Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 області, міста Київ та Севастополь.
Наявність у складі України Автономної Республіки Крим не впливає на статус України як унітарної держави, оскільки Автономна Республіка Крим не наділена ознаками суверенітету, зокрема не має власного законодавчого органу та не приймає власних законів.
Особливістю правового статусу міст Києва та Севастополя є те, що вони розглядаються як міста загальнодержавного підпорядкування. Тому, зокрема, місто Київ не входить до складу Київської області, а місто Севастополь не входить до складу Автономної Республіки Крим. Згідно з ч.3 ст.133 Конституції України правовий статус цих міст має визначатися спеціальними законами. Статус міста Києва визначається Законом України від 15.01.99 №401-XIV “Про столицю України – місто-герой Київ”. Закон, який би визначав статус міста Севастополя, до цього часу не прийнятий.
Державною мовою в Україні відповідно до ст.10 Конституції України є українська мова. В Україні також гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Мови міжнародного спілкування – робочі мови Організації Об’єднаних Націй, а саме: англійська, французька, російська, іспанська, арабська та китайська.
Застосування мов в Україні визначається Законом УРСР від 28.10.89 №8312-ХІ “Про мови в Українській РСР”. Згідно зі ст.11 цього закону мовою роботи, діловодства і документації, а також відносин державних і громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова. У місцях компактного проживання національних меншин мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова цієї меншини або інша прийнятна для населення мова. Відповідно до ст.28 цього ж закону мовою навчання в професійно-технічних, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова, а в місцях компактного проживання національних меншин – також і національна мова.
Громадянам України гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою. Громадянин вправі звертатися до державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою для сторін. Рішення по суті, звернення оформляються українською чи іншою мовою роботи органу або організації, до якої звернувся громадянин. За бажанням громадянина таке рішення може бути видане йому в перекладі російською мовою.
Ст.20 Конституції України встановлює, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.
Державний Прапор України – це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Конституція України передбачає існування двох Державних Гербів України – великого та малого. Малим Державним Гербом України є тризуб – Знак Княжої Держави Володимира Великого. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (тобто не менш як трьомастами голосів народних депутатів).
Державним Гімном України є національний гімн на музику М.Вербицького “Ще не вмерла Україна” зі словами, затвердженими законом, що також приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Законом України від 06.03.2003 №602-IV “Про Державний Гімн України” як тексту Гімну затверджено відредагований перший куплет та приспів твору П.Чубинського.
Опис державних символів України та порядок їх використання мають встановлюватися законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Але такий закон прийнято лише стосовно Державного Гімну України.
Столицею України є місто Київ.
info-library.com
Загальна характеристика державного ладу України доби Центральної ради
Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то державний лад іноді визначається й може визначатись як будівництво держави (державне будівництво) або її устрій та діяльність.
Конституційним, офіційним, легітимним вважається той державний лад, який передбачається і закріплюється Конституцією та реально існує.
Державний лад є складовою частиною конституційного ладу. Він, як правило, найповніше визначається конституцією держави і найбільше гарантується нею. Разом з тим він є одним з найскладніших конституційних інститутів та несе найбільше суспільне навантаження. Це, звичайно, не дає підстав ототожнювати його з конституційним ладом, але потребує при його вивченні особливої уваги.
Державний лад України, як і будь-якої іншої держави, являє собою передбачену й гарантовану Конституцією організацію (будівництво) держави і її діяльність. За своїм змістом та формами він є багатогранним явищем, яке охоплює структурні (організаційні) й функціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші основи
Зокрема, політичну основу державного ладу утворюють політичний механізм і відповідна (політична) функція (функції) держави; економічну основу — економічний механізм й відповідна функція (функції) держави; соціальну основу — соціальний механізм і відповідна функція (функції) держави; культурну (духовну) основу — культурний (духовний) механізм й відповідна функція (функції) держави.Нинішній державний лад України має чимало особливостей.
По-перше, Українська держава і державний лад України мають у багатьох відношеннях перехідний і змішаний характер, перебувають у стадії становлення.
Україна рішуче й безповоротно відходить від свого У колишнього статусу — суб'єкта федерації Союзу РСР; від статусу держави (фактично напівдержави, квазідержави), в якій керівництво органами державної влади та іншими інститутами здійснювала тривалий час партія; від статусу, за якого Українській державі (колишній союзній республіці) не підпорядковувалася більшість державних підприємств, установ і організацій (з числа союзних), від статусу держави, в якій порушувались права людини і громадянина, в якій навіть не існувало ряду органів державної влади або вони мали наддержавний (союзний) характер; від статусу держави, в якій більшість органів мали формальний, символічний характер і яка була фактично усунута від зовнішньої політики, роль та значення якої всіляко принижувались — до держави у власному сучасному розумінні цього слова. Розвиток України спрямований на утвердження дійсно суверенної, незалежної держави, повноправного і рівноправного суб'єкта світового співтовариства, до держави, яка не визнає у своїй країні ніякої влади над собою, окрім влади свого народу, до держави, яка служить народу і вважає утвердження й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов'язком, до держави, яка визнає право на існування різних політичних партій, форм власності, в тому числі приватної власності, різноманітних ідеологій, вчень, теорій, до держави, яка сприяє підприємництву і розвитку ринкових відносин.
За роки незалежності в українській державі відбулися істотні зрушення майже у всіх сферах — політичній, економічній, соціальній, культурній, — але, на жаль, в жодній з них остаточно не сформувались нові суспільні відносини.
Це дає підстави стверджувати, що нині Українська держава має перехідний і змішаний характер. Конституція 1996 р. підбила певний підсумок розвитку нашої держави та створила необхідні передумови для її подальшого поступу, розбудови й утвердження в ній якісно нових рис, притаманних істинно суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі, і відповідно, якісно нового державного ладу.
По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу.
allref.com.ua
78. Особливості суспільного і державного ладу Арабського халіфату.
Процес феодалізації арабського суспільства почав чітко виявлятися лише після завоювань першої половини VII ст. Поряд з головними, типовими для феодального ладу рисами, арабський феодалізм мав ряд особливостей, зумовлених головним чином його уповільненим розвитком, релігійними й економікогеографічними чинниками.Специфіка арабського феодалізму, як і східного в цілому, полягає насамперед у порівняно стійкій багатоукладності економіки. Феодальний уклад співіснував тут з патріархально-родовими і рабовласницькими відносинами. Пережитки родоплемінного устрою тривалий час зберігалися на більшій частині Аравії. Як і раніше, важливу роль відігравало рабовласництво. Праця рабів, кількість яких дедалі зростала в міру завоювань, широко використовувалася в особистих господарствах феодалів і особливо в державному господарстві (на іригаційних спорудах, в копальнях, майстернях тощо). Широке використання рабської праці багато в чому сповільнило темпи розвитку феодального укладу в арабському суспільстві.
Серед різних форм земельної власності тут, як і в багатьох азіатських країнах, переважала державна власність на землю. Вона вважалася власністю халіфа. Стабільності державної власності на землю сприяло те, що велося переважно зрошуване землеробство, яке вимагало централізованого регулювання водопостачання. Державна земельна власність у період раннього феодалізму стала основою відносної централізації держави.
Водночас у міру розкладу общинного землеволодіння неухильно зростала питома вага земель, що перебували в приватній власності. У дамаський період з таких земель набуває поширення лише мульк, який відповідав західноєвропейському алоду. Умовні форми феодальної власності на цьому етапі перебували ще в зародковому стані. У багдадський період приватна феодальна власність починає помітно розвиватися. Особливо швидко розвивається така форма умовного земельного держання, як ікта — бенефіціарні володіння, які виділяються феодалам за службу з державної землі. Наділення (ікта) могло надаватися довічно або на час відправлення посади і супроводжуватися правом на збір на свою користь ренти-податку. До X ст. звичайною стала практика перетворення ікти на умовне спадкове держання типу лену. Зростання земель ікти, приватного великого землеволодіння одночасно зі скороченням державного фонду було проявом процесу феодалізації і відіграло значну роль у посиленні політичної влади окремих феодалів.
Методи феодальної експлуатації селян визначалися значною мірою самою структурою поземельних відносин. Основна частина продукту, що вироблявся селянами, стягувалася державою за допомогою податків на користь халіфа. Потім частина податкових надходжень перерозподілялася серед феодальної верхівки у вигляді платні, пенсій тощо. Найважливішим засобом збагачення знаті було надання їй халіфом права збирати з жителів певного округу податок на свою користь.
В Арабському халіфаті, як і в інших державах середньовічного Сходу, не склався особливий становий устрій із властивою йому ієрархією — стан корпоративних груп. Юридичне становище особи в халіфаті визначалося насамперед її віросповіданням. Тому на перший план виступали розбіжності в правовому статусі мусульман і немусульман (зимміїв). Зиммії перебували в приниженому становищі і були зобов'язані сплачувати тяжкий державний податок (джизья).
Панівний клас феодалів не мав чіткої ієрархічної структури. Його верхівку становила мусульманська знать — нащадки членів родини Мухаммеда і його сподвижників.
Селянство спочатку розпадалося на безліч етнічних груп. Корінні араби поселялися на нових землях відокремленими військовими колоніями. Вони були звільнені від деяких податків, мали певні привілеї. Поступово податки зростали, збільшувалися різні повинності. У деяких районах селян почали закріплювати за землею для того, щоб позбавити їх можливості ухилятися від податків і повинностей.
Важливу роль у суспільному житті халіфату відігравала купецька верхівка міст. Водночас у містах були відсутні розвинуте ремісницьке виробництво, орієнтоване на внутрішній ринок, корпоративний устрій і самоврядування. Повне підпорядкування арабського міста державному апарату було наслідком сильної центральної влади. В арабських містах не було також і руху за автономію, подібного «комунальному руху» на Заході.
На найнижчій сходинці соціальних сходів перебували раби. Цей значний прошарок населення поповнювався головним чином за рахунок полонених і невільників, куплених за кордоном. Розвиток феодальних відносин вплинув на правове становище рабів. Вони могли за згодою своїх господарів вести торгові операції і придбавати майно, хоча і не визнавалися суб'єктами права. Відпущення рабів-мусульман на волю розглядалося як богоугодна справа.
Отже, особливістю арабських суспільних відносин було те, що в халіфаті не установився становий устрій у такій формі, як у європейських країнах. Характерною рисою в правовому становищі різних груп населення є насамперед відмінності у правах між мусульманами і немусульманами («невірними»), між арабами й іншими народами.
Обсяг правоздатності і дієздатності за шаріатом визначається віросповідними міркуваннями. Мусульмани мали переваги перед немусульманами, причому ці переваги мали навіть раби мусульмани перед вільними немусульманами, Реакційною ознакою мусульманського права в цьому відношенні є правове закріплення різкої нерівності чоловіків і жінок. Ті, хто сповідував релігію «одкровення» (іудеї, християни, а також послідовники Зороастра), називалися зимміями і відрізнялися за своїм правовим становищем як від мусульман, так і від язичників. Вони користувалися автономією, могли керування своїми цивільно-правовими звичаями і управлятися своїми старшинами, але за свої злочини вони відповідали за шаріатом, який регулював також їх угоди з мусульманами. Зимміям заборонялися шлюби з мусульманами, заборонялося мати рабів мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. Вони не могли їздити на конях, а тільки на мулах або ослах. Для них існувало багато й інших обмежень.
Раби за законом не були суб'єктами прав, але насправді існували деякі відступи від цього. Раби, які з дозволу своїх господарів займалися торгівлею і ремеслом, могли укладати договори з вільними людьми, що певною мірою відповідало пекулію в римському праві.
Раби, які одержали волю, називалися мавалі. Однак ця воїн була неповною. Їх становище було значною мірою аналогічне становищу римських вільновідпущеників. Майно мавалі після їхньої смерті, якщо в них не було спадкоємців, переходило до колишнього господаря. Назва «мавалі» застосовувалася також до переможених народів незалежно від того, прийняли вони мусульманство чи ні, всупереч вченню ісламу про рівність усіх мусульман. Ідеологи панівного класу проповідували расистські погляди про панування арабів над іншими народа.
Державний устрій Арабського халіфату зазнав значних змін протягом зазначених трьох періодів його історії. Ці зміни відбулися як у загальному устрої арабської держави, так і в структурі його органів. Зміни в загальному устрої полягали в тому, що в перший період історії Арабського халіфату збереглися ще залишки військової демократії. Значні зміни відбулися в цьому підношенні під час правління династій Омейядів і Аббасидів, коли халіфат перетворився на деспотичну державу.
Центральні органи влади. Халіф. Главою арабської держави був халіф, якому належала вища влада (законодавча, виконавча і судова). Він вважався представником і намісником бога (Аллаха) на землі або імамом («тінь бога на землі»), а також намісником пророка, тобто Мухаммеда.
У перший період посада халіфа була виборною. В другий і третій періоди історії арабської держави халіф стає юридично не обмеженим у своїй владі деспотом, який передає свій престол у спадок. Як і раніше, він вважався главою релігійної мусульманської організації й охоронцем віри.
Халіфи покінчили з традиціями своїх попередників, що вели ще скромний спосіб життя і намагалися не вирізнятися з загальної маси. Омейяди й Аббасиди жили в розкошах, у чому їх наслідувала знать. При дворі халіфів установився пишний ірано-візантійський церемоніал.
Дівани. Для збору податків і їх розподілу халіф Омар створив установу, що одержала назву діван. За Омейядів і Аббасидів кількість діванів починає зростати. Дівани відали різними галузями управління. На чолі їх стояли призначувані халіфом правителі, які повинні були звітувати перед ним.
Великий візир. За правління Омейядів і Аббасидів був створений досить розгалужений і відносно централізований бюрократичний апарат, побудований за іранськими і візантійськими зразками. Найближчим безпосереднім радником і заступником халіфа був великий візир. Він стояв на чолі двору халіфа, що називався «шанованим діваном». Великий візир був наділений величезними повноваженнями. Від імені халіфа він контролював доходи і витрати держави, призначав емірів і губернаторів, був начальником канцелярії халіфа.
Армія. У перший період історії халіфату армія комплектувалася в основному представниками арабських племен і добровольцями. Халіф був головнокомандувачем, призначав і звільняв вищий і середній офіцерський склад. Унтер-офіцерський склад призначався емірами (помічниками халіфа з командування).
За Омейядів відбулися деякі зміни в структурі армії. В усіх областях були утворені збройні загони, якими командували їх правителі. Усі витрати на утримання армії забезпечувалися казмою певної області. За Аббасидів був створений величезний морський військовий флот.
Поліція. Спеціальний орган поліції був створений за правління Омейядів. Значно підсилилася поліція за Аббасидів. Тоді був створений альбарид, що аналогічно відповідному відомству у Візантії управляв поштою і зв'язком і одночасно виконував функції таємної поліції. Поштовим чиновникам ставилося в обов'язок стежити за настроями у державі та доповідати про свої спостереження халіфу і великому візиру. В областях працювали агенти таємної поліції.
Фінанси. У перший період історії халіфату доходи держави надходили в основному з трьох джерел: 1)ошрія — десята частина доходу, що призначалася для оплати службовців у державному апараті і військових витрат; 2) харадж — земельний податок, що стягувався з землевласників, які не сповідували іслам; 3) джизья — подушний податок, який стягували з так званих невірних, тобто з немусульман. Розміри двох останніх податків були неоднакові і встановлювалися залежно від віросповідання.
Були введені державне мито і непрямі податки, податки з воєнної здобичі, з підкорених народів, податки з осіб, які відмовляються від військової служби, податки на різні товари і з імпорту. Податки і мито вже стягувалися з усього вільного населення незалежно від національності і віросповідання.
Місцеве управління. На початку Арабського халіфату держава поділялася на головні області і провінції. На завойованих територіях з арабським населенням було здійснено поділ на великі області, в інших — на дрібні.
За Аббасидів відбулася реорганізація місцевого управління. Аббасиди, побоюючись повстань і сепаратизму, позбавили адміністрацію областей самостійності, яку вона мала в попередні періоди історії Арабського халіфату.
На чолі кожної області були поставлені родичі халіфа. Їх часто змінювали. Це робилося для того, щоб не дати їм можливості зміцнити свою владу в цій області.
Суд. Судові органи були зовсім незалежні від місцевої влади і підпорядковувалися лише центру. Джерелом усякого правосуддя вважався сам халіф. На місцях правосуддя здійснювали його представники (хакіми). Місцева влада не мала права втручатися в його діяльність. Халіф Омар повністю відокремив адміністрацію від суду і навіть проголосив рівність усіх перед законом. Правосуддя здійснювали каді (судді). Каді призначався халіфом (або будь-яким мусульманським володарем) з мусульманської аристократії. За виконання своїх обов'язків каді не одержує винагороди, якщо він визнається заможною людиною. Інакше він одержує регулярну платню від держави.
Особливістю мусульманської судової системи є відсутність у ній касаційних і апеляційних інстанцій. Рішення каді вважається остаточним, і на нього можна скаржитися тільки халіфу або іншому носієві верховної влади. Каді, однак, може переглянути свої рішення або вироки.
Крім судових функцій, каді має виконувати й інші доручення: призначати опіку і піклування та контролювати їх здійснення; видавати заміж жінок, які не мають піклувальників; здійснювати вищий нагляд за ваксами; наглядати за громадськими дорогами, будівлями, тюрмами, за виконанням духовних заповітів, за поділом спадщини тощо.
Оскільки діяльність каді часто супроводжувалася вимагательством і зловживаннями, то в деяких мусульманських країнах призначалася посадова особа для контролю за діяльністю суддів («інспектор несправедливостей»).
Розпад Арабського халіфату. На початок X ст. відбувається розпад халіфату. Збільшення повинностей не покривало витрат, які зростали. Щоб забезпечити надходження доходів з областей, халіфи почали віддавати цілі країни на відкуп намісникам, які вносили певну суму і ставали майже самостійними правителями відкупленої ними області: обкладали населення податками на свій розсуд, призначали посадових осіб і утримували власне військо. Ці намісники оголошували себе халіфами і навіть утворювали династії. Влада колишнього халіфа була значно обмежена. В управлінні державою важливу роль відігравав начальник гвардії, утвореної з кочового племені турків — «емір аль омара», або князь князів. Згодом світську владу захопили султани, а халіф залишився тільки главою мусульманського духовенства.
Розпад халіфату почався ще у VIII ст. У 756 р. від халіфату відокремився в Іспанії Кордовський емірат, який у 929 р. став самостійним халіфатом. Наприкінці VIII — на початку IX ст. від халіфату відпали Туніс і Марокко, а потім й інші частини імперії.
До середини X ст. під владою халіфа залишилися тільки Аравія і частина Месопотамії, що прилягала до Багдада. У 1055 р. Багдад був захоплений турками-сельджуками. У 1257-1258 pp. залишки колишньої могутньої арабської держави були знищені в результаті навали Чингісхана.
studfiles.net
