Воєнний комунізм. Комуністичний лад

Комунізм — Вікіпедія

Комуні́зм (від лат. communis та фр. communisme — спільний, загальний) — політична ідеологія, заснована на ідеї суспільства загальної рівності та свободи, суспільної власності на засоби виробництва та безгрошового перерозподілу майна[1].

Первинні ідеї комунізму походять від ранньо-християнських громад, які додержувались принципу суспільного майна. Пізніше — від середньовічних сект, які ґрунтувалися на Христовій ідеї «любові до ближнього». Також часом під поняттям «первинний комунізм» мається на увазі примітивні суспільні форми доісторичної людності[2].

В новий час, в ХІХ ст. внаслідок впливу Французької революції з її гаслами загальної «Свободи, Рівності та Братерства», скасування соціальної нерівности людей та побудови безкласового та безвладного суспільства через скасування приватної власності, або, щонайменше, власності на засоби виробництва. Розвиток цих ідей у Європі привів на кінець ХІХ ст. до формування окремої спеціальної теорії — «комунізму». Класиками її вважаються К.Маркс та Ф.Енгельс. Їх послідовниками у ХХ ст., що втілювали ідеї класиків на практиці, додаючи чимало від себе, вважаються такі політичні діячі: В. Ульянов (Ленін), Л. Бронштейн (Троцький), Й. Джугашвілі (Сталін), Мао Дзедун та ін. Більшовики в СРСР першими втілювали в життя ідеї комунізму.

В наш час, з точки зору власної апологетики, комунізм — це суспільний лад (або особлива суспільно-економічна формація), що ґрунтується на усуспільненні засобів виробництва; це також наукове і філософське вчення про майбутнє безкласове суспільство, в якому відсутня приватна власність на засоби виробництва та експлуатація людини людиною; а також це практика втілення цього вчення у життя.

З точки зору критики ідея комунізму вважається утопією, спроба втілення якої у життя у ХХ столітті (так званий «комуністичний експеримент») коштувала світовому людству кілька сотень мільйонів людских жертв. Внаслідок існування комуністичних режимів найбільше постраждали, як в абсолютному так і у відносному значенні, населення таких країн, як СРСР (нині це Казахстан, Україна, Росія та ін.), Китай («культурна революція», «великий стрибок»), Камбоджа (диктатура «червоних кхмерів»), В'єтнам, КНДР, Куба та багато інших.

Комуністична державна політична практика зазнала засудження в більшості країн Європи, де раніш існували «комуністичні» політичні режими. З цього приводу зокрема була прийнята Резолюція Ради Європи № 1481 щодо засудження комунізму.

Різноманітні форми комунізму умовно поділяються на:

Історія комуністичних ідей[ред. • ред. код]

Ранні етапи становлення комуністичних ідей[ред. • ред. код]

Перші комуністичні ідеї проголошувалися ще в античній Греції зокрема у творах Платона і Арістотеля. Платон виступаючі проти софістів відстоював ідею Всезагального Блага, що була центральною в його розумінні держави взагалі та ідеальної (в платонівському розумінні) держави зокрема. Заради Загального Блага в ідеальній державі Платона заборонена приватна власність. Арістотель у творі Політика критикував ідеї Платона і відстоював необхідність приватної власності, проте висунув не менш важливу для становлення комунізму ідею зняття суспільного розподілу праці за віком, та ідею того, що суспільство має створювати умови кожному громадянину для універсального розвитку. Саме тому 8 книга Політики присвячена вихованню.

Раннє християнство також висувало коло ідей, що мали значення для становлення комунізму. Воно було релігією рабів, що прагнуть до знищення свого рабського становища. Саме тому, рівність людей, що проголошувалась у ранньому християнстві, розумілася як рівність перед богом, в той же час кожну людину визначали як раба божого.

Просвітництво та утопічний соціалізм[ред. • ред. код]

Історія комуністичних ідей тісно пов'язана із загальною історією європейського суспільства: історія, що витворюється у контексті робітничого соціалізму, тобто у зв'язку з репрезентацією економічних протиріч суспільства та з антропологією праці — від Фур'є до Маркса та Енгельса. Сучасне розуміння комунізму має своє коріння у гуманістичних ідеях представників французького просвітництва. Французькі просвітники, зокрема Ж. Ж. Руссо дійшли до розуміння нерівності людей як нерівності власності. Загальна гуманістична спрямованість ідей, які розвивали просвітники, викристалізувалась у гаслі французької буржуазної революції «Свобода, рівність, братерство». Ці ідеї мали значний вплив на становлення французького соціалізму, що був важливою сходинкою становлення теорії комунізму. Критика суспільства приватної власності є невід'ємною частиною розвитку комуністичних ідей. Комунізм як ідейне вираження історичної необхідності подолання приватної власності на засоби виробництва, на перших порах виступає як розповсюдження відносин приватної власності на все суспільство.

Найяскравішими представниками французького соціалізму були Анрі Сен-Сімон та Шарль Фур'є.

Сен-Сімон висував ідею суспільства, що управляється на засадах розуму, розвитку науки та промисловості. В цьому він є послідовником просвітництва, який послідовно проводить ідеї своїх попередників в дещо інших суспільних умовах. Ґрунтуючись на таких засадах, Сен-Сімон висунув ідею про те, що політичне управління людьми має перетворитися у розпорядження речами і процесами виробництва, тобто висуває думку про необхідність скасування держави. За Сен-Симоном промислове виробництво та, відповідно, промислова праця є основою суспільного багатства та суспільного розвитку. І Сен-Сімон відповідно до цього виступає за панування промисловців і поліпшення становища робітників

Шарлю Фур'є першому належить думка, що в суспільстві ступінь емансипації жінки є природним мірилом загальної емансипації суспільства. Весь попередній хід історії він поділяє на чотири щаблі: дикість, патріархат, варварство і цивілізація. Остання збігається у нього з буржуазним суспільством. Фур'є критикував цивілізацію проголошуючи, що цивілізація надає складну лицемірну форму існування всякому пороку, який практикувало варварство, але в більш простому вигляді, а також стверджував, що у цивілізації джерелом бідності є багатство.

У цьому контексті варто згадати здобуток Роберта Оуена. Він не лише висловлював комуністичні ідеї, а й спробував їх втілити, намагаючись створити умови для повноцінного життя та розвитку робітників Нью-Ланарка. Оуен вбачав основу майбутніх суспільних перетворень у прогресі технологій, які служать лише для збагачення одиниць і поневолення трудящих мас. Він вважав, що їх можна використовувати не для збагачення, а на користь суспільству. Таке використання та суспільна власність дозволять створити умови де люди будуть працювати заради спільного добробуту. На думку Оуена на заваді подальшого розвитку суспільства стоять приватна власність, релігія і існуюча форма шлюбу. Він також зробив внесок у розвиток робітничого руху у Англії.

Марксизм[ред. • ред. код]

Подальший розвиток комунізму як ідейної течії потрібно розглядати в контексті марксизму. Карл Маркс розвивав сучасне розуміння комунізму починаючи з критики комунізму та послідовного її проведення. Маркс критично переосмислив утопічний «грубий та непродуманий комунізм» [3]. Для такого грубого комунізму спільність є лише спільністю майна, а рівність — рівність заробітньої платні, в той час як суспільство виступає по відношенню до окремих членів як капіталіст, що володіє суспільним багатством на засадах приватної власності. На думку Маркса, таке скасування приватної власності в межах ідей грубого комунізму не є її подоланням. Саме тому такий комунізм, як послідовне вираження приватної власності заперечує особистість людини та намагається абстрагуватися від усього чім люди не можуть володіти на засадах приватної власності. Грубий комунізм, за твердженням Маркса, є породженням «усесвітньої заздрості». Натомість істинний комунізм є позитивним скасуванням принципу приватної власності, експлуатацією людини людиною та відчуженням людини від власної сутності. К. Маркс висував ідею комунізму як суспільства, де лише тільки і можливий універсальний, вільний розвиток особистості. Останньою фразою «Маніфесту комуністичної партії» К.Маркс і Ф.Енгельс у 1844 році проголошують: «На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх» [4].

Комунізм як подолання приватної власності за Марксом водночас є збереженням усього багатства попереднього розвитку, усіх здобутків суспільства приватної власності. Для комунізму мають бути розвинені всі сутнісні сили людини, які можуть виникнути як світ речей. Передумови для цього створює приватна власність, що, розвиваючись, призводить до панування суспільних відносин капіталу та найманої праці. Постійно прагнучи до збагачення, капітал розвиває засоби виробництва, і створює матеріальні передумови для розвитку багатої індивідуальності, яка за інших суспільних відносин може бути однаково всебічна і в своєму виробництві, і в своєму споживанні. Ці матеріальні елементи є умовою того, що праця виступатиме вже не як праця, а як повний розвиток універсальної діяльності кожної людини. Це є необхідною основою переходу людства на якісно новий, власне людський, рівень розвитку, початок справжньої історії людства. Становлення комунізму, на думку Маркса, є поверненням людини до самої себе як людині суспільної. Саме тому подолання приватної власності розуміється як подолання відчуженого характеру праці, тобто — суспільного розподілу праці.

Марксистське розуміння комунізму[ред. • ред. код]

Виробництво при комунізмі[ред. • ред. код]

Комунізм за Марксом не є суспільно економічною формацією, а навпаки є виходом за межі формацій, тобто такого стану, коли матеріальне виробництво визначає суспільне життя. Комунізм навпаки передбачає свідому побудову людьми суспільних відносин, наукове ставлення людства до свого власного прогресуючого відтворення, та людину як головну мету суспільного виробництва, а також найповніший розвиток особистості у вільній асоціації людей. А це означає, що всю речеподібну нетворчу працю за людей мають виконувати речі — вся сукупність технологій створених людиною. Людина, таким чином виводиться за межі виробництва речей, у якому вона сама виступае як річ, і стає над ним.[5][6] Маркс розвивав ідею автоматичної фабрики. У руслі цієї ідеї працював радянський кібернетик В. М. Глушков, розробляючи загальнодержавну автоматизовану систему управлінні економікою. У комуністичному суспільстві відмирають усі класові відносини, у тому числі і держава, яка, згідно з марксизмом, є апаратом пригноблення одного класу іншим. З цієї точки зору вислів «комуністична держава» позбавлений сенсу. Маркс виступав проти розуміння комунізму як усуспільнення бідності[3]. Комуністичне суспільство розуміється як суспільство творчої праці без норми і винагороди, та комуністичного достатку, коли усі предмети споживання однаково доступні для всіх у будь-якій кількості, що передбачає матеріальне благополуччя кожного члена суспільства на базі розвинутих технологій.

Поняття рівності людей при комунізмі[ред. • ред. код]

Рівність людей при комунізмі розуміється не як нівелюванням відмінностей між ними. Навпаки комуністична рівність полягає у тому, що вона є умовою розвитку індивідуальності усіх членів суспільства. Рівність полягає у тому, що суспільство однаково для всіх створює умови для всебічного розвитку здібностей та здатностей, таланту, та піднімає кожного на передній щабель людської культури. Такий рівень розвитку членів суспільства дозволить їм займатися будь-якою діяльністю. Це є не лише результатом, а і умовою суспільного виробництва при комунізмі, умовою розвитку діяльності, як способу буття людини. Комуністичне суспільство розуміється як суспільство розумних, здорових, творчих, універсально розвинутих особистостей, рівень загальної культури яких дозволятиме в процесі свого життя з легкістю опановувати нові види діяльності та переходити від одного виду цікавої для них суспільно-необхідної діяльності до іншого. У цьому на думку теоретиків комунізму полягає подолання протиріччя між універсальною сутністю людини та обмеженим однобічним існуванням людських індивідів у класовому суспільстві.

Марксистські школи[ред. • ред. код]

Марксизм[ред. • ред. код]

Троцькізм[ред. • ред. код]

Сталінізм[ред. • ред. код]

Маоїзм[ред. • ред. код]

Чучхе[ред. • ред. код]

Албанський марксизм-ленінізм[ред. • ред. код]

Лідер албанського комунізму Енвер Ходжа, з одного боку, ідеалізував СРСР сталінського періоду, але з іншого — виступав проти радянського соціал-імперіалізму періоду Хрущова і Брежнєва, проти радянської агресії в Чехословаччині та Афганістані (заднім числом албанські комуністи засудили також і радянську інтервенцію в Угорщині в 1956 році).

Єврокомунізм[ред. • ред. код]

В 1970-х — 1980-х роках термін єврокомунізм використовувався для позначення помірних, реформістських комуністичних партій Західної Європи. Ці партії не підтримали СРСР в його антигуманній та загарбницькій політиці. Такі партії були політично активні і мали значний виборчий електорат в таких країнах як Італія (Італійська комуністична партія), Франція (Французька комуністична партія) та Іспанія (Комуністична партія Іспанії).

Немарксистські школи[ред. • ред. код]

Анархо-комунізм[ред. • ред. код]

Християнський комунізм[ред. • ред. код]

Християнський комунізм — одна із форм релігійного комунізму заснована на християнстві. Це богословські і політичні течії засновані на думці, що вчення Ісуса Христа має змусити християн до підтримки комунізму як суспільного ладу. Хоча не існує єдиної думки коли зародився християнський комунізм, багато християнських комуністів стверджують, що є докази із Біблії про те, що перші християни, у тому числі і апостоли створили власне невелике комуністичне суспільство у перші роки після смерті і воскресіння Христа.

Християнський комунізм можна розглядати як радикальну форму Християнського соціалізму. Християнські комуністи можуть не погоджуватися з різними частинами марксизму, але як і марксисти вони вважають, що капіталізм заохочує негативні аспекти людської природи, витісняючи такі цінності, як милосердя, доброту, справедливість на користь жадібності, егоїзму та сліпому честолюбству.

Комунізм як ідеологія[ред. • ред. код]

Комунізм як суспільна ідея набув популярності по-перше у країнах Західної Європи (особливо у Франції) в середині 19 століття у колах інтелігенції та декласованної міської бідноти під час так званих «буржуазних революцій». Ідея комунізму як політичного руху була сформульована К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» в 1848 році та в пізніших працях. У прогнозній складовій під комунізмом розуміють «дійсний рух з подолання нинішнього стану речей», тобто перетворення суспільних відносин на шляху до безкласового суспільства рівності.

Безкласовий стан суспільства (див. первісний комунізм, докласовий або достановий суспільний лад)
Перехідний лад соціальної організації суспільства, в якому панує державна власність на засоби виробництва та планова економіка, за умов широкої низової демократії робітничого класу («диктатура пролетаріату»).
Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації (див. марксизм, «науковий комунізм»), що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва. Він виходить з принципу:«від кожного — за здібностями, кожному — за потребами».
Політичне утопічне вчення та програма політичних партій і рухів, що безпосередньо походить з цієї концепції.

Комунізм як політична доктрина[ред. • ред. код]

Комунізм також позначає розмаїті політичні рухи, що борються за встановлення, з одного боку, безкласового та бездержавного суспільства, а з другого — борються проти капіталістичної експлуатації та проти економічного відчуження класу пролетаріату.

Серед комуністів існує значна кількість інтерпретацій, двома найголовнішими з них є марксизм та анархізм. Перше розділення в комуністичному русі відбулося між марксизмом та анархізмом під час Першого Інтернаціоналу (1864—1876). Тоді ідеї комунізму стали нерозривно пов'язуватись з ученням Карла Маркса та Фрідріха Енґельса. У часи I, II, III Інтернаціоналів домінувало переконання, що комунізм — це суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму. Першою, нижчою, фазою комунізму є соціалізм. На етапі соціально-економічної зрілості соціалістичного суспільства відбувається поступовий перехід до комунізму.

У ХХ ст., зокрема після Жовтневої революції 1917 р. в Росії, вплив на світовий політичний порядок мають більше марксисти (безпосередньо через «Маніфест комуністичної партії» або опосередковано — марксизм-ленінізм), аніж анархісти. Разом зі встановленням СРСР і т. зв. «соціалістичним табором», а особливо разом з перемогою сталінізму, затверджується режим державного комунізму, що суперечить принципам та завданням комунізму (див. сталінізм, державний капіталізм). Сталінський «термідор», що заперечує принципи «перманентної революції» на користь «соціалізму в окремо узятій країні», систематично критикують революційні марксисти (троцькізм). Класова боротьба відіграє центральну роль в марксизмі. Згідно з цією теорією, встановлення комунізму відповідає кінцю будь-якої класової боротьби, а класовий розподіл людей зникає.

Поняття, що формуються з використанням терміну «комунізм»[ред. • ред. код]

Первісний комунізм[ред. • ред. код]

Під первісним, або примітивним комунізмом в першу чергу розуміють марксистські погляди на ранні форми людського (суспільного) життя, в якому немає поділу праці і тому невиражений класовий поділ, а всі життєво-необхідні речі знаходяться в загально-суспільній власності, користуванні. Але чи був насправді примітивний комунізм загальною стадією (етапом) ранньоісторичної еволюції людства — в історичній науці залишається сумнівним, невизнаним.

Утопічний комунізм[ред. • ред. код]

Класичним вираженням цього виду комунізму може служити робота Томаса Мора «Утопія» (1516), в якому малюється ідилічна картина примітивного комунізму, що протиставляється феодалізму. До XVII століття формуються нові, більш розвинуті версії утопічного комунізму, виражені в поглядах Мельє, Мореллі, Бабефа, Вінстенлі. Свого апогею утопічний комунізм досяг у XIX столітті в концепціях Сен-Сімона, Фур'є, Оуена, Чернишевського.

Воєнний комунізм[ред. • ред. код]

Офіційна назва економічної практики партії більшовиків в Росії під час Громадянської війни на території Росії в 1918—1921 роках. Основною метою було забезпечення населення промислових міст і робітничо-селянської Червоної Армії зброєю, продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах відсутності легітимної влади в країні та зламу звичайних економічних механізмів управління господарством. Основними заходами військового комунізму були: націоналізація банків та промисловості, введення трудової повинності, продовольча диктатура на основі насильної продрозкладки і введення пайкової системи, монополія на зовнішню торгівлю. Рішення про припинення військового комунізму було прийнято 21 березня 1921, коли на X з'їзді РКП(б) був введений НЕП.

Комунізм та терор і геноцид[ред. • ред. код]

У країнах, де при владі були комуністи, використовувався метод терору. У Радянській Росії 1918 року було прийнято «Декрет про червоний терор», в якому шлях терору оголошувався «прямою необхідністю».[7] Червоний терор поширився також і на інші радянські республіки. Продовженням червоного терору в СРСР стали Сталінські репресії, а також ряд штучно створених голодоморів, що забрали життя мільйонів людей[8].

До методів терору вдавалися і комуністичні влади інших країн. Зокрема до терору вдавалися комуністи Угорщини (у березні-липні 1919), комуністична військова хунта Ефіопії (1977—1979), неодноразово придушенням антикомуністичних повстань займалася червона армія (зокрема у 1956 — в Угорщині, у 1968 — в Чехословаччині).

За приблизними оцінками спеціального Доповідача Ради Європи Герана Ліндблада[9], найбільша кількість жертв комуністичної влади припадає на Китай (65 млн.) та СРСР (20 млн.).

У відносних цифрах, найвища доля від населення країни була знищена режимом «червоних кхмерів» в Камбоджі. У 1975—1979 роках вони знищили 2,5 млн людей з усього 7,5 млн населення.

Злочини та статистика злочинів комунізму описані в книзі з назвою «Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії».

Пам'ятник «Жертвам комунізму» у Кракові, Польща

Починаючи з енцикліки Папи римського Бенедикта XV в 1920 році Bonum Sana[10] і низкою наступних офіційних документів, що видавалися головами католицької церкви, комунізм засуджувався Папами за атеїзм, прагнення до руйнування соціального порядку в суспільстві і підрив основ Християнської цивілізації[11][12][13][14][15].

Комунізм можна віднести до політично орієнтованих культів. Також і марксизм-ленінізм, як хитра суміш псевдонаукової філософії із окультними методами зомбування мас. Основні течії комунізму в СРСР — троцькізм і сталінізм. У них прославлення вождів носило добровільно — примусовий характер. Після розгрому троцькістів оформилась «свята трійця жерців — пророків» — Маркс, Ленін, Сталін, а після реваншу троцькістів (переворот 1953 р.) і смерті Сталіна, його замінили на Енгельса. Однією з причин такої «реформації» вважається те, що практично його правління було направлено на ліквідацію організаторів революції, а після досягнення певного авторитету він почав критику Маркса, натякаючи на те, що в нових умовах його політекономія не має застосування і варто керуватись практичним досвідом сучасного вождя.

«Більше того, я думаю, що необхідно відкинути і деякі інші поняття, взяті з „Капіталу“ Маркса, де Маркс займався аналізом капіталізму, і штучно приклеєні до наших соціалістичних відносин. Я маю на увазі, між іншим, такі поняття, як „необхідний“ і „додатковий“ труд, „необхідний“ і „додатковий“ продукт, „необхідний“ і „прибавочний“ робочий час. … Я думаю, що наші економісти повинні покінчити з цією невідповідністю між старими поняттями і новим станом речей в нашій соціалістичній країні, замінивши старі поняття новими, відповідними новим положенням. Ми могли терпіти це невідповідність до відомого часу, але тепер прийшов час, коли ми повинні, нарешті, ліквідувати цю невідповідність.»[16]

Існує певна подібність та спорідненість фашизму та комунізму за деякими ознаками.[17]

Осуд у законодавчих актах посткомуністичних країн[ред. • ред. код]

Після припинення існування СРСР, посткомуністичні країни Західної Європи засудили комуністичний режим на офіційному рівні. У Чехії 1993 року був прийнятий Закон про протиправність комуністичного режиму і опору проти нього, в якому зокрема комуністичний режим був названий «злочинним, нелегітимним і неприйнятним»[18]. Подібний закон 1996 року прийняв і Словацький парламент[19]

Конституція Польщі від 1997 року містить статтю, що забороняє існування організацій, що проповідують «тоталітарні методи і практики діяльності нацизму, фашизму і комунізму».[20], а комуністичні злочини фігурує як законодавчий термін.[21]

12 травня 2005 року Сейм Латвії прийняв "Декларацію про осуд тоталітарного комуністичного окупаційного режиму Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що здійснювався в Латвії. Того ж року сейм Латвії прийняв спеціальний закон, що забороняв публічне використання радянської та фашистської символіки.[22] Аналогічні закони були прийняті у січні 2007 року в Естонії[23], та у червні 2008 в Литві[24]

У березні 2015 Верховна Рада України засудила комунізм і заборонила публічне використання комуністичної символіки та проголосувала за постанову про зміну назви об'єктів названих на честь комуністичних діячів..

Засудження у виступах голів держав[ред. • ред. код]

Рівність між комунізмом і нацизмом прозвучала і в офіційній заяві президента США Джорджа Буша[25], який сказав таке:

В XX столітті зло радянського комунізму й нацистського фашизму було розгромлено і свобода поширилася в усьому світі в ході появи нових демократій.[26]

In the 20th century, the evils of Soviet communism and Nazi fascism were defeated and freedom spread around the world as new democracies emerged.

Президент України Віктор Ющенко на відкритті Меморіалу пам'яті жертв Голодомору на Харківщині сказав:

Мій народ сьогодні нікого не звинувачує. Ми не звинувачуємо будь-яку державу, ми звинувачуємо комуністичний режим, якого, на щастя, сьогодні вже немає. Все, що робила тоді Комуністична партія, було направлено на знищення нашої нації.[27]

Резолюція Ради Європи[ред. • ред. код]

У 2006 році була прийнята Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка однозначно засудила злочини комуністичних тоталітарних режимів. Зокрема у резолюції говориться:

"Для усіх без винятку тоталітарних комуністичних режимів, які правили в Центральній та Східній Європі у минулому столітті, і які ще знаходяться при владі у декількох країнах світу, є характерним масове порушення прав людини. Ці порушення були різними у різних націях, країнах та в різні історичні періоди і включали як індивідуальні, так і групові вбивства та страти людей, смерть у концентраційних таборах, голодомор, депортації, тортури, використання рабської праці та інших форм масового фізичного терору, переслідування з етнічних та релігійних причин, зазіхання на свободу совісті, право мати свою думку і висловлювати її, свободу слова і також відсутність політичного плюралізму"[9]

У резолюції Парламентської Асамблеї також акцентовано увагу на тому, що

знання історії є умовою недопущення подібних злочинів у майбутньому. Більш того, моральна оцінка і засудження вчинених злочинів відіграє важливу роль при вихованні підростаючих поколінь[9]

У ряді країн Європи, в тому числі й Україні існують пам'ятники та меморіальні комплекси пам'яті жертв комуністичних режимів, або окремих їхніх злочинів. Загалом на території колишнього СРСР активісти нараховують 1213 пам'ятників та пам'ятних дощок[28][29]. Декілька таких пам'ятників існує і на території Росії.[28]

В той же час на території колишнього СРСР існують і пам'ятники ідеологам та діячам комунізму. Зокрема в Україні станом на 2009 рік існує понад 2 тисячі пам'ятників діячам тоталітарної доби.[30]

Прогнози переходу до комуністичної форми суспільства[ред. • ред. код]

Прогнозисти зазвичай відносили побудову комунізму на 10-20 років від дати прогнозу. В. І. Ленін в 1920 році відносив побудову комунізму до 30-х — 40-х років XX століття[31]. Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов оголосив у жовтні 1961 року на XXII з'їзд КПРС, що до 1980 році в СРСР буде створена матеріальна база комунізму — «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!».

Комунізм як політика[ред. • ред. код]

Міждержавні комуністичні блоки[ред. • ред. код]

Спроби політично-державного втілення у практиці[ред. • ред. код]

Негативні наслідки реалізації на практиці в СРСР[ред. • ред. код]

↑ Schüler Duden. Die Philosophie (шкільний довідник з філософії). — Duden Verlag, Manheim-Leipzig-Wien-Zürich, 1985, S.224-225.
↑ Kommunismus. — in: Schüler Duden. Politik und Gesellschaft. — Duden Verlag, Manheim-Leipzig-Wien-Zürich, 1992,- S. 217.
↑ а б Маркс К. Экономически-философские рукописи 1844 года // К.Маркс, Ф.Энгельс: соч. в 50 т., 2 издание Т. 42. — Москва: Политиздат, 1955—1981.
↑ Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии / Карл Моркс, Фридрих Энгельс пер. с нем. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — 2-е изд. — Т. 4 — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1955. С. 419—459.
↑ Маркс К. Экономические рукописи 1857—1859 годов. Т. 46 / Карл Маркс; [пер. с. нем.]: К.Маркс, Ф.Энгельс: соч. в 50 т., 2 издание.
↑ Маркс К. Экономические рукописи 1861—1863 годов. / К. Маркс Ф.Энгельс сочинения, 2 издание. Т 47. — Москва: Издательство политической литературы — 660 с.
↑ Див. повний текст декрету про червоний терор у Вікіджерелах
↑ Детальніше про масштаби див. у статті Сталінські репресії
↑ а б в http://www.day.kiev.ua/172027/ Необхідність міжнародного засудження злочинів, вчинених тоталітарним режимом. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи 1481 (2006)
↑ AAS 12, 1020, 313—317
↑ DIVINI REDEMPTORIS Энциклика Папы Пия XI о атеистическом коммунизме
↑ AAS 29, 1937, 67
↑ AAS 20 1928 165—178
↑ AAS 24 1932 177—194
↑ AAS 29, 1937 65-106
↑ Сталін І. В. «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», Госполитиздат, М., 1952
↑ Олег Романчук, публіцист, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП. Червоно-коричневий вірус
↑ Текст закону(чес.)
↑ Zakon o nemorálnosti a protiprávnosti komunistického systému
↑ Див. Розділ 1, ст. 13
↑ Див. статтю Zbrodnia komunistyczna в польській Вікіпедії
↑ [1]
↑ Парламент Эстонии запретил советскую и нацистскую символику
↑ Сейм Литви заборонив радянську й нацистську символіку Новинар 17 червня 2008 р.
↑ Росія обурена тим, що Буш поставив в один ряд нацистів і комуністів Кореспондент. Net 26 липня 2008 р.
↑ Captive Nations Week, 2008. A Proclamation by the President of the United States of America
↑ Президент відкрив Меморіал пам'яті жертв Голодомору на Харківщині
↑ а б Див. Повний список на сайті Музею ім. Сахарова
↑ Детальніша інформація та зовнішні посилання наведені у статті Червоний терор#Пам'ять жертв та організаторів терору
↑ Справу стосовно осіб, які пошкодили пам'ятник Леніну, має бути закрито — адвокат
↑ "Тому поколінню, представникам якого тепер близько 50 років, не можна розраховувати, що воно побачить комуністичне суспільство. До тих пір це покоління перемрет. А те покоління, якому зараз 15 років, воно й побачить комуністичне суспільство, і саме будуватиме це суспільство … Покоління, якому тепер 15 років … через 10-20 років буде жити в комуністичному суспільстві … ( Грім оплесків ) «- В. І. Ленін» Завдання спілок молоді "/ / Промова на III Всеросійському з'їзді Російського Комуністичного Союзу молоді 2 жовтня 1920 року. Ленін. ПСС. Том 41. стор 317. М. 1963 р.

Томас Мор, Таммазо Кампанелла. Утопія. Місто Сонця (пер. з лат.) — Київ: «Дніпро», 1988. — 207 с.
Фрідріх Енґельс. Основні засади комунїзму (пер. з нім.) — Вінніпеґ: Накладом «Робочого народа», 1918. — 50 с.
Карл Маркс, Фрідріх Енґельс. Маніфест комуністичної партії (пер. з нім.) // Вибрані твори. Том 1. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — С.151-189

Джерела та література[ред. • ред. код]

Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — Париж, 1937// — Москва: Наука, 1990 — 224 с. (рос.)
Словник іншомовних слів. (За ред. чл.-корр. АН УРСР О. С. Мельничука)&nbsp— Київ, Головна редакція УРЕ, 1974, С. 347. (укр.)
Философский енциклопедический словарь. Москва, Советская Энциклопедия, 1983. — С.266-269 (рос.)
Енциклопедія політичної думки. — К.: Дух і Літера, 2000. (укр.)
Ален Безансон. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — Київ, вид-во «Пульсари», 2007.- ISBN 978-966-8767-87-6
Історія в термінах і поняттях: довідник / За загал. ред. Орлової Т. В. — Вишгород, 2014.
Куртуа Стефан, Верт Ніколя, Панне Жан-Луї та ін. Чорна книга комунізму: Злочини, терор і репресії / Пер. з фр. Я. Кравець.— Львів: Афіша, 2008.— 712 с
Роботи Енвера Ходжа.

uk.wikipedia.org

Комунізм

Комунізм (від лат. commūnis - "Загальний") - в марксизмі організація суспільства, при якій економіка заснована на суспільної власності на засоби виробництва. [1]

Після XIX століття термін часто використовується для позначення спрогнозованої в теоретичних роботах марксистів суспільно-економічної формації, заснованої на суспільній власності на засоби виробництва. Така формація, згідно робіт основоположників марксизму, припускала наявність високорозвинених продуктивних сил, відсутність поділу на соціальні класи, скасування держави, зміна функцій і поступове відмирання грошей. [2] На думку класиків марксизму, в комуністичному суспільстві реалізується принцип "Кожен за здібностями, кожному за потребами!" [3].

1. Різні визначення комунізму

Фрідріх Енгельс у проекті програми Союзу комуністів "Принципи комунізму" (кінець жовтня 1847): "Комунізм є вчення про умови звільнення пролетаріату. 14-е питання: Якою має бути цей новий суспільний лад? Відповідь: Перш за все, управління промисловістю і всіма галузями виробництва взагалі буде вилучено з рук окремих, конкуруючих один з одним індивідуумів. Замість цього всі галузі виробництва будуть перебувати у віданні всього суспільства, тобто будуть вестися в громадських інтересах, по громадському планом і за участю всіх членів суспільства. Таким чином, цей новий суспільний лад знищить конкуренцію і поставить на її місце асоціацію. Приватна власність невіддільна від індивідуального ведення промисловості і від конкуренції. Отже, приватна власність повинна бути також ліквідована, а її місце заступить загальне користування всіма знаряддями виробництва і розподіл продуктів за спільною згодою, або так звана спільність майна. " [4]

Карл Маркс ( 1844): " комунізм є позитивне вираження скасування приватної власності; на перших порах він виступає як загальна приватна власності - цього самовідчуження людини - є дійсний дозвіл суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв'язання спору між існуванням і сутністю, між опредмечиванием і самоствердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він - рішення загадки історії , і він знає, що він є це рішення. " [6]

Словник Вл.Даля ( 1881, орфографія оригіналу): " Комунізм', політичне ученіе про равенствѣ состояній, спільності владѣній, і про правах' каждаго на чуже майно. " [7]

Філософський словник ( 1911): "Комунізм - вчення, відкидає приватну власність в ім'я людського блага. Все зло в громадських і державних відносинах виникає з нерівномірного розподілу блага. Щоб усунути це зло, комунізм радить зберегти права власності лише за державою, а не за приватними особами. Першим , рекомендував комуністичний ідеал, був Платон (пор. його "Політ"). " [8]

Настільна книга для священно-церковно-служителів ( 1913): "Комунізм проповідує примусове спілкування майна, заперечуючи всі види приватної власності. Поширюючи принцип колективізму, тобто спільності, не тільки на виробництво і розподіл, а й на саме користування виробленими продуктами, або на їх споживання, і підпорядковуючи все це громадському контролю , комунізм тим самим знищує індивідуальну свободу навіть у дрібницях повсякденного життя. проповідую комунізмом спілкування майна веде до повалення всякого правосуддя і до скоєного руйнування добробуту і порядку сімейного і суспільного. " [9]

Ерріко Малатеста в книзі "Коротка система анархізму в 10 бесідах "( 1917): "Комунізм є форма громадської організації, при якій люди єднаються і вступлять у взаємну угоду, маючи на меті - забезпечити за кожним можливо більше добробут. Виходячи з принципу, що земля, рудники і всі природні сили так само, як накопичені багатства і все, створене працею минулих поколінь, належить усім, люди при комуністичному ладі домовляться працювати спільно з метою виробляти все необхідне для всіх ". [10]

В. І. Ленін (грудень 1919): "Комунізм є вища ступінь розвитку соціалізму, коли люди працюють зі свідомості необхідності працювати на загальну користь ". [11]

Словник іноземних слів ( 1988): "1) що змінює капіталізм суспільно-економічна формація, заснована на суспільній власності на засоби виробництва, 2) друга, вища фаза комуністичної суспільної формації, першою фазою якої є соціалізм." [13]

Англомовний словник Merriam-Webster (одне з кількох значень): " тоталітарна система правління, в якій єдина авторитарна партія контролює перебувають у державній власності засоби виробництва ". [14] З 1990-х років в такому значенні термін також використовується в російськомовній літературі Росії та інших країн колишнього СРСР [15].

Соціологічний словник Н. Аберкромбі, С. Хілла і Б. С. Тернера ( 2004): "Під комунізмом розуміють скоріше не реальну практику, а певну доктрину. Цим поняттям позначаються суспільства, в яких відсутня приватна власність, соціальні класи і розподіл праці." [16]

2. Етимологія

У сучасному вигляді слово запозичене в 40-х роках XIX століття з французької мови, де communisme є похідним від commun - "загальний, громадський". [17] Слово остаточно сформувалося в термін після публікації "Маніфесту комуністичної партії" ( 1848). До цього використовувалося слово " комуна ", але воно характеризувало не все суспільство, а його частину, групу, члени якої використовували спільне майно і спільна праця всіх її членів.

3. Історія комуністичних ідей

На ранніх ступенях розвитку первісний комунізм на основі спільності майна був єдиною формою людського суспільства. В результаті майнового і соціального розшарування первісно-общинного ладу і появи класового суспільства комунізм з реально існуючої практики перейшов в розряд існуючої в культурі мрії про справедливе суспільство, Золотому столітті і тому подібні.

Комуністичні погляди при своєму зародженні спиралися на вимогу соціальної рівності на основі спільності майна. Одними з перших формулювань комунізму в середньовічній Європі були спроби модернізації християнської теології та політики в формі філософії бідності (не плутати з убогістю). У XIII-XIV століттях її розробили і намагалися застосувати на практиці представники радикального крила францисканців. Вони однаково протистояли містичної чи чернечого аскезі та абсолютизації приватної власності. У бідності вони бачили умови справедності в світі і порятунку суспільства. Мова йшла не стільки про спільному майні, скільки про загальну відмову від майна. При цьому ідеологія комунізму була християнсько-релігійної.

Гаслами революційної боротьби для радикальних учасників гуситського руху в Чехії XV ст. ( Ян Гус), Селянської війни в Німеччині XVI ст. ( Т. Мюнцер) стали заклики про повалення влади речей і грошей, про побудову справедливого суспільства на основі рівності людей, у тому числі і з загальним майном. Ці ідеї цілком можна вважати комуністичними, хоча їх основа була суто релігійної - всі рівні перед богом і володіння або не володіння власністю не повинно порушувати цього, вимагалося дотримання рівності в релігійних обрядах. Кілька століть пізніше з'являється егалітарний комунізм - основна складова "буржуазних революцій" XVII-XVIII століття, зокрема в Англії XVII ст. ( Дж. Уінстенлі) і Франції кінець XVIII ст. ( Г. Бабеф). Возникает светская идеология коммунизма. Развивается идея создания общины, в которой реализуется свобода и равенство людей друг перед другом через общее общинное владение собственностью (или улаживая эгалитарным образом конфликт между индивидуальной и коллективной собственностью). Собственность уже не отрицается, а делается попытка её подчинения на благо всей общины.

Теоретическая разработка первых систематизированных представлений о коммунистическом образе жизни опирались на идеологию гуманизма XVI-XVII вв. ( Т. Мор, Т. Кампанелла) и французского Просвещения XVIII в. ( Морелли, Г. Мабли). Ранней коммунистической литературе была свойственна проповедь всеобщего аскетизма и уравнительности, что делало её нацеленной на противодействие прогрессу в области материального производства. Основная проблема общества виделась не в экономике, а в политике и морали.

Следующая концепция коммунизма появилась в контексте рабочего социализма - от Ш. Фурье до К. Маркса и Ф. Энгельса. Происходит осознание экономических противоречий общества. В центр проблематики общества ставится труд и его подчинение капиталу.

В первой половине XIX в. появились труды А. Сен-Симона, Ш. Фурье, Р. Оуэна и ряда других социалистов-утопистов. В соответствии с их представлениями, в справедливом общественном устройстве важную роль должны играть идеи о труде как наслаждении, расцвете способностей человека, стремлении к обеспечению всех его потребностей, централизованном планировании, распределении пропорционально труду. Роберт Оуэн не только занимался разработкой теоретической модели социалистического общества, но и на практике осуществил ряд социальных экспериментов по внедрению таких идей в жизнь. В начале 1800-х годов фабричном посёлке Нью-Ленарке (Шотландия), обслуживающем бумагопрядильную фабрику, на которой Оуэн являлся директором, он провёл ряд успешных мероприятий по технической реорганизации производства и обеспечению социальных гарантий рабочим. В 1825 в штате Индиана (США) Оуэн основал трудовую коммуну "Новая гармония", деятельность которой закончилась неудачей.

Ранние социалисты-утописты видели необходимость введения в коммунистическое общество развитого аппарата подавления свободы личности по отношению к тем, кто в том или ином смысле проявляет желание подняться над общим уровнем или проявить инициативу, нарушающую установленный свыше порядок, и потому коммунистическое государство по необходимости должно быть основанным на принципах тоталитаризма, в том числе автократии (Т.Кампанелла [18]) [19].

Эти и другие социалисты-утописты обогатили представление о справедливом общественном устройстве идеями о труде как наслаждении, расцвете способностей человека, стремлении к обеспечению всех его потребностей, централизованном планировании, распределении пропорционально труду. При этом в утопическом обществе допускалось сохранение частной собственности , имущественного неравенства. В России наиболее крупными представителями утопического социализма были А. И. Герцен и Н. Г. Чернышевский.

В 40-х годах XIX века классовая борьба между пролетариатом и буржуазией выступила на первый план в наиболее развитых странах Европы (восстания лионских ткачей в 1831 и 1834, подъём движения английских чартистов в середине 30-х - начале 50-х гг., восстание ткачей в Силезии в 1844).

В этот период немецкие мыслители К. Маркс и Ф. Энгельс весной 1847 примкнули к тайному пропагандистскому обществу " Союз коммунистов ", организованному немецкими эмигрантами, с которыми Маркс познакомился в Лондоні. По поручению общества они составили знаменитый "Манифест коммунистической партии", опубликованный 21 февраля 1848 г. В нем они провозгласили неотвратимость гибели капитализма от рук пролетариата и привели краткую программу перехода от капиталистической общественной формации к коммунистической:

Пролетариат использует свое политическое господство для того, чтобы вырвать у буржуазии шаг за шагом весь капитал, централизовать все орудия производства в руках государства, то есть пролетариата, организованного как господствующий класс, и возможно более быстро увеличить сумму производительных сил. Это может, конечно, произойти сначала лишь при помощи деспотического вмешательства в право собственности и в буржуазные производственные отношения, то есть при помощи мероприятий, которые экономически кажутся недостаточными и несостоятельными, но которые в ходе движения перерастают самих себя и неизбежны как средство для переворота во всем способе производства.

Сама программа содержит 10 пунктов:

Эти мероприятия будут, конечно, различны в различных странах. Однако в наиболее передовых странах могут быть почти повсеместно применены следующие меры: 1. Экспроприация земельной собственности и обращение земельной ренты на покрытие государственных расходов. 2. Высокий прогрессивный налог. 3. Отмена права наследования. 4. Конфискация имущества всех эмигрантов и мятежников. 5. Централизация кредита в руках государства посредством национального банка с государственным капиталом и с исключительной монополией. 6. Централизация всего транспорта в руках государства. 7. Увеличение числа государственных фабрик, орудий производства, расчистка под пашню и улучшение земель по общему плану. 8. Одинаковая обязательность труда для всех, учреждение промышленных армий, в особенности для земледелия. 9. Соединение земледелия с промышленностью, содействие постепенному устранению различия между городом и деревней. 10. Общественное и бесплатное воспитание всех детей. Устранение фабричного труда детей в современной его форме. Соединение воспитания с материальным производством и т. д.

Так возник марксизм. Карл Маркс, однако, жестко критиковал утопичный "грубый и непродуманный коммунизм" тех, кто просто распространял принцип частной собственности на каждого ("общая частная собственность"). Грубый коммунизм, по утверждению Маркса, является порождением "всемирной зависти".

Многие из анархистов, современников Маркса, также выступали за общественную (коммунальную) собственность (Петр Кропоткин называл свою систему " анархо-коммунизмом "), но они отрицали централизацию, которая пропагандируется в марксизме, из-за ограничений свободы личности. В свою очередь, анархо-коммунизм склоняется к индивидуализму в вопросах свободы.

В 1864 г. был создан марксистский Первый интернационал. Марксисты основали социал-демократические партии, в которых выделилось как радикальное, революционное направление, так и умеренное, реформистское. Идеологом последнего стал немецкий социал-демократ Э.Бернштейн. В созданном в 1889 г. Втором интернационале до начала 1900-х годов в Интернационале преобладала революционная точка зрения. На конгрессах принимались решения о невозможности союза с буржуазией, недопустимости вхождения в буржуазные правительства, протесты против милитаризма и войны и т. п. В дальнейшем, однако, более значительную роль в Интернационале стали играть реформисты, что вызвало обвинения со стороны радикалов в оппортунизме.

В первой половине XX века из наиболее радикального крыла социал-демократии выделились коммунистические партии. Социал-демократы традиционно выступали за расширение демократии и политических свобод, а коммунисты, пришедшие к власти сначала в России в 1917 г. (большевики), а затем и в ряде других стран, были противниками демократии и политических свобод (несмотря на то, что формально заявляли об их поддержке) и сторонниками вмешательства государства во все сферы жизни общества.

Поэтому уже в 1918 г. возникло люксембургианство, противостоящее с одной стороны пробуржуазной политике ревизионистской социал-демократии, а с другой, большевизму. Его основателем была немецкая радикальная социал-демократка Роза Люксембург.

4 березня 1919 года по инициативе РКП(б) и лично ее лидера В.Ленина для развития и распространения идей революционного интернационального социализма, в противовес реформистскому социализму Второго интернационала был создан Коммунистический интернационал.

Взгляды ряда теоретиков коммунизма, которые признавали прогрессивное значение Октябрьской революции в России, но подвергали критике ее развитие, а некоторые даже отвергали социалистический характер большевизма, видя в нем государственный капитализм, стали называть левым коммунизмом. Левая оппозиция в РКП(б) и ВКП(б) в 1920-е годы выступала за внутрипартийную демократию, против " нэпмана, кулака и бюрократа ". "Левая оппозиция" в СССР прекратила свое существование в результате репрессий, но идеология ее лидера Л.Троцкого, высланного из страны, (троцкизм) стала достаточно популярной за рубежом.

Коммунистическая идеология в том виде, в каком она стала господствующей в СССР в 1920-е годы, получила название " марксизм-ленинизм ".

Разоблачения сталинизма на 20-м съезде КПСС, советский курс на экономическое развитие при политике "Мирного сосуществования" вызвали недовольство лидера китайских коммунистов Мао Цзэдуна. Его поддержал лидер Албанской партии труда Энвер Ходжа. Политика советского лидера Н. С. Хрущёва была названа ревизионистской. Многие коммунистические партии Европы и Латинской Америки вслед за советско-китайским конфликтом раскололись на группы, ориентированные на СССР, и т. н. "антиревизионистские" группы, ориентированные на Китай і Албанию. В 1960-і - 1970-е годы маоизм пользовался значительной популярностью среди левой интеллигенции на Западе. Лідер КНДР Ким Ир Сен, лавируя между СССР и Китаем, в 1955 провозгласил идеологию " чучхе ", которая преподносится как гармоничная трансформация идей марксизма-ленинизма на основе древнекорейской философской мысли.

Політика і теоретичне обгрунтування діяльності ряду комуністичних партій Західної Європи, в 1970-х і 1980-х роках критикували керівництво КПРС в світовому комуністичному русі, концепцію диктатури пролетаріату і брак політичних свобод в країнах, які взяли радянську модель соціалізму, отримала назву " Еврокоммунизм ".

4. "Науковий комунізм"

Поняття, введене в СРСР в 1960-е, яким позначалася "одна з трьох складових частин марксизму-ленінізму, що розкриває загальні закономірності, шляхи і форми класової боротьби пролетаріату, соціалістичної революції, побудови соціалізму і комунізму. Термін" науковий комунізм "(" науковий соціалізм ") вживають також в широкому сенсі для позначення марксизму-ленінізму в цілому. " [20]

Також назва навчального предмета в вузах СРСР з 1963. [21] Був обов'язковим для студентів усіх вузів поряд з "історією КПРС" і "марксистсько-ленінської філософією" до червня 1990. [22]

У рамках наукового комунізму доводилася необхідність диктатури пролетаріату для досягнення комунізму, хоча ідея комунізму, як суспільства, заснованого на спільній власності, не вказує на політичний устрій такого суспільства.

Термін "Науковий комунізм" з'явився в кінці XIX століття для виділення марксистських комуністичних ідей від інших. Додавання "науковий" виникла тому, що К. Маркс і Ф. Енгельс обгрунтували необхідність змін в суспільному устрої змінами в способах виробництва. Вони підкреслювали об'єктивний характер історичного руху до комунізму. Г. В. Плеханов писав, що науковий комунізм не вигадує нове суспільство, він вивчає тенденції сьогодення, щоб зрозуміти їх розвиток в майбутньому. [джерело не вказано 891 день]

Фридрих Энгельс предсказывал ряд основных черт коммунистического общества: анархия в производстве заменяется планомерной организацией производства в масштабе всего общества, начинается ускоряющееся развитие производительных сил, исчезает разделение труда, исчезает противоположность между умственным и физическим трудом, труд превращается из тяжелого бремени в жизненную потребность - самореализацию, уничтожаются классовые различия и отмирает само государство, вместо управления людьми будет происходить управление производственными процессами, коренным образом изменится семья, исчезает религия, люди становятся хозяевами природы, человечество становится свободным. Энгельс предвидел в будущем небывалый научный, технический и общественный прогресс. Он предсказывает, что в новой исторической эпохе "люди, а вместе с ними все отрасли их деятельности, сделают такие успехи, что они затмят всё сделанное до сих пор". " [23]

5. Понятия, формируемые с использованием термина "коммунизм"

5.1. Примитивный коммунизм

Згідно Энгельсу [24], наиболее древние человеческие сообщества охотников-собирателей, существовавшие до возникновения классов, можно назвать "примитивным коммунизмом". Примитивный, или первобытный, коммунизм характерен для всех народов, находящихся на ранних ступенях развития (т. н. первобытнообщинный строй, по археологической периодизации совпадающий в основном с каменным веком). Для примитивного коммунизма характерно одинаковое отношение всех членов общества к средствам производства, и соответственно единый для всех способ получения доли общественного продукта. Відсутні частная собственность, классы и государство. В таких обществах добытая пища распределяется между членами общества в соответствии с необходимостью выживания общества, то есть по потребностям членов в индивидуальном выживании. [25] Вещи, производимые каждым человеком для себя самостоятельно, находились в общем доступе - общественной собственности. [26] На ранних этапах не существовало индивидуального брака: групповой брак был не просто главной, а единственной формой регулирования отношений между полами. [27] Развитие орудий труда привело к разделению труда, что стало причиной появления индивидуальной собственности, возникновения некоторого имущественного неравенства между людьми. [28]

5.2. Утопический коммунизм

Классическим выражением этого вида коммунизма может служить работа Томаса Мора "Утопия" (1516), в котором рисуется идиллическая картина примитивного коммунизма, противопоставляемая феодализму. До XVII веку формируются новые, более развитые версии утопического коммунизма, выраженные во взглядах Мелье, Морелли, Бабёфа, Уинстенли. Своего апогея утопический коммунизм достиг в XIX веке в концепциях Сен-Симона, Фурье, Оуэна, Чернышевского.

5.3. Военный коммунизм

Официальное название экономической практики в России во время Гражданской войны на территории Советской России в 1918-1921 гг. Элементы военного коммунизма были введены большинством стран-участниц 1 и 2 мировых войн [ источник не указан 668 дней ]. Основной целью являлось обеспечение населения промышленных городов и РККА оружием, продовольствием и другими необходимыми ресурсами в условиях, когда все существовавшие прежде экономические механизмы и отношения были разрушены войной. Основными мерами военного коммунизма были: национализация банков и промышленности, введение трудовой повинности, продовольственная диктатура на основе продразвёрстки и введении пайковой системы, монополия на внешнюю торговлю. Решение о прекращении военного коммунизма было принято 21 марта 1921 года, когда на X съезде РКП(б) был введен НЭП.

5.4. Еврокоммунизм

Еврокоммунизм - условное название политики некоторых коммунистических партий Западной Европы (таких, как французская, итальянская, испанская), критиковавших недостаток политических свобод и отчуждённость партии и властей, по их мнению, существовавших в принявших советскую модель социализма странах. Переход к социализму, по мнению сторонников еврокоммунизма, должен осуществляться "демократическим, многопартийным, парламентским" путём. [29] В своём отказе от диктатуры пролетариата еврокоммунизм был близок социал-демократии (хотя еврокоммунисты и не отождествляли себя с ними).

5.5. Анархо-коммунизм

Социально-экономическое и политическое учение об установлении безгосударственного общества, основанного на принципах децентрализации, свободы, равенстве и взаимопомощи. Идейные основы анархо-коммунизма были заложены известным учёным и революционером Петром Алексеевичем Кропоткиным. Наиболее известными вехами в истории анархо-коммунистического движения стали повстанческое движение Нестора Махно в ходе Гражданской войны в России, а также действия испанских анархо-синдикалистов в годы Гражданской войны в Испании 1936 - 1939 годов. Кроме того, необходимо отметить, что анархо-коммунизм является идейной базой существующего по сей день анархо-синдикалистского Интернационала, основанного зимой 1922 - 1923 годов. [30]

5.6. Левый коммунизм

Левый коммунизм - термин, которым принято обозначать взгляды ряда теоретиков коммунизма, которые после второго конгресса Коминтерна выступили с критикой ленинизма с левой позиции. Левокоммунистическе группы осуждали политику фронтизма, участие в выборах, "право наций на самоопределение" как форму буржуазного национализма. На данный момент самыми известными левокоммунистическими организациями являются Интернациональное коммунистическое течение, Международная коммунистическая тенденция (бывшее ИБРП) и боргдисткая Международная коммунистическая партия.

6. Прогнозные даты перехода к коммунистической форме общества

Коммунистическая демонстрация 2011 года в Греции.

В. И. Ленин в 1920 году относил построение коммунизма к 30-м - 40-м годам XX столетия: [31].

Первый Секретарь ЦК КПСС Н. С. Хрущёв объявил в октябре 1961 года на XXII съезде КПСС, что к 1980 году в СССР будет создана материальная база коммунизма - " Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме !".

7. Полный коммунизм как высшая фаза коммунистической формации

Согласно марксизму, "коммунистическая общественно-экономическая формация", или, кратко, "коммунизм" состоит из двух фаз: низшей - которая в марксизме называется социализмом и высшей - так называемого "полного коммунизма". При социализме существует государство, причём государственная власть сильнее, чем при других формациях, элементы буржуазного права и другие остатки капиталистической формации. Также при социализме существуют личная собственность, существует мелкое частное производство (приусадебные участки) и мелкая частная торговля (рынки). Однако, крупная частная собственность при социализме уже отсутствует. Поскольку средства производства становятся общей собственностью, слово "коммунизм" применимо уже и к этой фазе.

По Марксу,

На высшей фазе коммунистического общества, после того как исчезнет порабощающее человека подчинение его разделению труда; когда исчезнет вместе с этим противоположность умственного и физического труда; когда труд перестанет быть только средством для жизни, а станет сам первой потребностью жизни; когда вместе с всесторонним развитием индивидуумов вырастут и производительные силы и все источники общественного богатства польются полным потоком, - лишь тогда можно будет совершенно преодолеть узкий горизонт буржуазного права, и общество сможет написать на своем знамени: "Каждый по способностям, каждому - по потребностям". [32]

Анархо-коммунисты с концепцией двух фаз не согласны и считают, что для наступления полного коммунизма и ликвидации государства не нужна предварительная стадия усиления государства.

Многие авторы не раз отмечали, что потребности человека безграничны, поэтому при любой, даже самой высокой производительности труда требуются механизмы распределения и ограничения, например, деньги. На это марксисты отвечали следующее:

Государство сможет отмереть полностью тогда, когда общество осуществит правило: "каждый по способностям, каждому по потребностям", то есть когда люди настолько привыкнут к соблюдению основных правил общежития и когда их труд будет настолько производителен, что они добровольно будут трудиться по способностям. "Узкий горизонт буржуазного права", заставляющий высчитывать, с черствостью Шейлока, не переработать бы лишних получаса против другого, не получить бы меньше платы, чем другой, - этот узкий горизонт будет тогда перейден. Распределение продуктов не будет требовать тогда нормировки со стороны общества количества получаемых каждым продуктов; каждый будет свободно брать "по потребности". С точки зрения буржуазной легко объявить подобное общественное устройство "чистой утопией" и зубоскалить по поводу того, что социалисты обещают каждому право получать от общества, без всякого контроля за трудом отдельного гражданина, любое количество трюфелей, автомобилей, пианино и т. п "обещать", что высшая фаза развития коммунизма наступит, ни одному социалисту в голову не приходило, а предвидение великих социалистов, что она наступит, предполагает и не теперешнюю производительность труда и не теперешнего обывателя, способного "зря" - вроде как бурсаки у Помяловского - портить склады общественного богатства и требовать невозможного. [33]

8. У творах мистецтва

В Советском Союзе коммунистические мотивы в научной фантастике имели первостепенное значение с самого зарождения жанра в стране.

Наше дело - превратить советскую научную фантастику в оружие борьбы за коммунизм и за распространение коммунистических идей во всём мире путём повышения художественности и идейности произведений.

- И. Ефремов. Наука и фантастика // Литературная газета, 17 сентября 1963

Однако в 1930-1950-е годы это была в основном "фантастика ближнего прицела", описывающая переход к коммунистическому обществу, но не само это общество.

И. А. Ефремов ярко и позитивно описал гуманное коммунистическое общество будущего в своём знаменитом романе " Туманность Андромеды " (по которому был снят и одноимённый фильм). Развитие представлений этого автора о людях коммунистического будущего дано в повести " Сердце Змеи " и романе " Час Быка ".

Своё видение коммунистического будущего давали А. Богданов ("Красная звезда"), братья Стругацкие (" Мир Полудня "), Г. Мартынов (" Гианэя ", " Гость из бездны "), Г. Альтов ("Опаляющий разум"), В. Савченко ("За перевалом"), В. Назаров ("Зелёные двери Земли"), так и антиутопии - В. Войнович (" Москва 2042 ").

Описание коммунистического общества в фантастике Запада представлено в сериале " Звёздный путь ". Коммунистическое общество будущего в своих произведениях описывали Г. Уэллс ("Люди как боги", "Машина времени"), У. Ле Гуин ("Обделённые"), Т. Старджон ("Искусники планеты Ксанаду").

Примітки

Коммунизм. Словарь по общественным наукам. Глоссарий.ру - slovari.yandex.ru/dict/gl_social/article/1401/1401_669.HTM
Приватна власність повинна бути також ліквідована, а її місце заступить загальне користування всіма знаряддями виробництва і розподіл продуктів за спільною згодою, або так звана спільність майна. Знищення приватної власності навіть є самим коротким і найбільш узагальнюючим вираженням того перетворення всього суспільного ладу, яке стало необхідним внаслідок розвитку промисловості. Тому комуністи цілком правильно висувають головним своїм вимогою знищення приватної власності. ( Фрідріх Енгельс " Принципи комунізму - www.avtonom.org / lib / theory / marx-engels / com-principles.html ")
З введенням соціалістичного суспільного ладу держава сама собою розпускається і зникає. [Робочий] отримує від суспільства квитанцію в тому, що їм доставлено таку-то кількість праці (за вирахуванням його праці на користь суспільних фондів), і з цієї квитанції він отримує з громадських запасів таку кількість предметів споживання, на яке витрачено стільки ж праці. Коли разом із всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили, і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді можна буде абсолютно подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: Кожен за здібностями, кожному за потребами! "(К. Маркс" Критика готської програми ")
Фрідріх Енгельс Принципи комунізму - www.avtonom.org / lib / theory / marx-engels / com-principles.html / / Маркс К., Енгельс Ф. Вибрані твори - М .: Державне видавництво політичної літератури, 1985. - Т. 3. - С. 122.
Маркс. Економічно-філософські рукописи 1844 року, частина "Комунізм" (назва роботи і частини присвоєно Інститутом марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, російський переклад за рукописом). / / К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. Изд. 2-е, Т. 42, стор 114 (курсив - як у джерелі).
Маркс. Економічно-філософські рукописи 1844 року, частина "Комунізм" (назва роботи і частини присвоєно Інститутом марксизму-ленінізму при ЦК КПРС). / / К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. Изд. 2-е, Т. 42, стор 116 (курсив - як у джерелі).
Тлумачний словник Живого велікорускаго мови Владіміра Даля. - Друге ізданіе. СПб, 1881, Том II, стор 149, стаття "Комунікація".
Брокгауз-Ефрон. Філософський словник логіки, психології, етики, естетики та історії філософії під редакцією Е. Л. Радлова. С.-Петербург, 1911, стор 131.
С. В. Булгаков. Настільна книга для священно-церковно-служителів. Київ, 1913, стор 1690.
Малатеста Е. Коротка система анархізму в 10 бесідах - www.avtonom.org/index.php?nid=1019 - Харків, 1917. - 70 с.
В. І. Ленін. Промова на I з'їзді землеробських комун (ПСС, т. 39, стор 380.)
Філософський словник. Під ред. І. Т. Фролова, М.: Видавництво політичної літератури, 1987, стор 206.
Словник іноземних слів. - 15-е изд., Испр. - М.: Рос. яз., 1988, стор 240.
communism - www.mw.com / dictionary / communism Словник Merriam-Webster Online Dictionary (Англ.) .
Див. інтерв'ю А. І. Солженіцина "Вибратися з-під уламків комунізму": " Известия " 1994, № 83, 4 травня, стор 5.
Н. Аберкромбі, С. Хілл, Б.С. Тернер Соціологічний словник = The Penguin Dictionary of Sociology - 2-е изд., Перераб. і доп .. - М .: ЗАТ "Видавництво" Економіка" , 2004. - С. 203. - 620 с. - ISBN 5282023342.
Комунізм. Шкільний етимологічний словник російської мови - slovari.yandex.ru/dict/shansky/article/1/sha-2091.htm
Т. Кампанелла лат. "Civitas solis" ("Місто сонця")
Про культ особистості і його наслідки. Доповідь XX з'їзду КПРС. (Доповідь Першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова на закритому засіданні XX з'їзду КПРС 25 лютого 1956 р. До відома громадськості доведений в усній формі. Опублікований пізніше в "Известия ЦК КПРС", 1989 р., N 3 )
Значення слова "Науковий комунізм" у Великій радянській енциклопедії - bse.sci-lib.com/article080458.html
А. М. Ковальов. Науковий комунізм - www.cultinfo.ru/fulltext/1/001/008/080/458.htm
Держкомітет СРСР з народної освіти скасовує державний іспит з "марксизму-ленінізму і наукового комунізму" в вузах країни. - www.russiancinema.ru/template.php?dept_id=3&e_dept_id=5&e_chrdept_id=3&e_chr_id=1837&chr_year=1990 Новітня історія вітчизняного кіно. 1986-2000. Кіно і контекст. Т. V. СПб, Сеанс, 2004.
Маркс і Енгельс тому 20, передмова / / Маркс К., Енгельс Ф. Повне зібрання творів - Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. - М . Т. 20. - С. 13.
http://www.hrono.ru/libris/lib_e/engels_sem00.html - www.hrono.ru/libris/lib_e/engels_sem00.html Ф. Енгельс. Походження сім'ї, приватної власності і держави
Семенов Ю. І. Первісна комуна і сусідська селянська община / / Становлення класів і держави. М., 1976. С. 25-37; його ж. Основні етапи еволюції первісної економіки / / Народи Азії та Африки. 1984. № 1.
11. Radcliffe-Brom AR Andaman Islanders. NY, 1961 (1 ed .- 1922), Spencer G. В., Gillen FJ The Arunta. A Stud} of Stone Age People. VIL, 1927. P. 37; Sharp L. Ritual Life and Economics of Yir-Yoront of Cape York Peninsula. Oceania. 1934 V. 5. N 1. P 38; Bunzel R. The Economic Organisation of Primitive Peoples / / General Anthropology. 1938. P. 346; Goldman S. Tribes of Uaupes-Cagueta Regionb / / Handbook of South American Indians. Washington, 1948. V. 3. P. 785; idem. The Cubeo. Indians of the Northwest Amazon. Urbana, 1963. P. 75. Thomas EM The Harmless People. I,., 1959. P. 21.
Ю. І. Семенов. Шлюб і сім'я: виникнення і розвиток
Первіснообщинний лад / / Велика радянська енциклопедія. Т. 19. М. Видавництво "Радянська енциклопедія". 1975. С. 356-359.
Сантьяго Каррільо "Еврокоммунизм і держава" (1977)
Дамье В. В. З історії анархо-синдикалізму. - www.kras.fatal.ru / ANARCHOSYNDICALISM.htm (Опубліковано: Дамье В. В. Анархо-синдикалізм в XX столітті. - М.: ИВИ РАН, 2001)
"Тому поколінню, представникам якого тепер близько 50 років, не можна розраховувати, що воно побачить комуністичне суспільство. Доти це покоління перемрет. А те покоління, якому зараз 15 років, воно й побачить комуністичне суспільство, і саме будуватиме це суспільство ... Покоління , якому тепер 15 років ... через 10-20 років буде жити в комуністичному суспільстві ... (Грім оплесків) "- В. І. Ленін" Завдання спілок молоді "/ / Мова на III Всеросійському з'їзді Російського Комуністичного Союзу молоді 2 жовтня 1920 року. Ленін. ПСС. Том 41. стр. 317. М. 1963 р.
Маркс К. Критика Готської програми
Ленін В. І. Держава і революція.

Література

znaimo.com.ua

Комунізм — Вікіпедія

Різноманітні форми комунізму умовно поділяються на:

Історія комуністичних ідей

Ранні етапи становлення комуністичних ідей

Просвітництво та утопічний соціалізм

Найяскравішими представниками французького соціалізму були Анрі Сен-Сімон та Шарль Фур'є.

Марксизм

Подальший розвиток комунізму як ідейної течії потрібно розглядати в контексті марксизму. Карл Маркс розвивав сучасне розуміння комунізму починаючи з критики комунізму та послідовного її проведення. Маркс критично переосмислив утопічний «грубий та непродуманий комунізм» . Для такого грубого комунізму спільність є лише спільністю майна, а рівність — рівність заробітньої платні, в той час як суспільство виступає по відношенню до окремих членів як капіталіст, що володіє суспільним багатством на засадах приватної власності. На думку Маркса, таке скасування приватної власності в межах ідей грубого комунізму не є її подоланням. Саме тому такий комунізм, як послідовне вираження приватної власності заперечує особистість людини та намагається абстрагуватися від усього чім люди не можуть володіти на засадах приватної власності. Грубий комунізм, за твердженням Маркса, є породженням «усесвітньої заздрості». Натомість істинний комунізм є позитивним скасуванням принципу приватної власності, експлуатацією людини людиною та відчуженням людини від власної сутності. К. Маркс висував ідею комунізму як суспільства, де лише тільки і можливий універсальний, вільний розвиток особистості. Останньою фразою «Маніфесту комуністичної партії» К.Маркс і Ф.Енгельс у 1844 році проголошують: «На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх» .

Марксистське розуміння комунізму

Виробництво при комунізмі

Комунізм за Марксом не є суспільно економічною формацією, а навпаки є виходом за межі формацій, тобто такого стану, коли матеріальне виробництво визначає суспільне життя. Комунізм навпаки передбачає свідому побудову людьми суспільних відносин, наукове ставлення людства до свого власного прогресуючого відтворення, та людину як головну мету суспільного виробництва, а також найповніший розвиток особистості у вільній асоціації людей. А це означає, що всю речеподібну нетворчу працю за людей мають виконувати речі — вся сукупність технологій створених людиною. Людина, таким чином виводиться за межі виробництва речей, у якому вона сама виступае як річ, і стає над ним. Маркс розвивав ідею автоматичної фабрики. У руслі цієї ідеї працював радянський кібернетик В. М. Глушков, розробляючи загальнодержавну автоматизовану систему управлінні економікою. У комуністичному суспільстві відмирають усі класові відносини, у тому числі і держава, яка, згідно з марксизмом, є апаратом пригноблення одного класу іншим. З цієї точки зору вислів «комуністична держава» позбавлений сенсу. Маркс виступав проти розуміння комунізму як усуспільнення бідності. Комуністичне суспільство розуміється як суспільство творчої праці без норми і винагороди, та комуністичного достатку, коли усі предмети споживання однаково доступні для всіх у будь-якій кількості, що передбачає матеріальне благополуччя кожного члена суспільства на базі розвинутих технологій.

Поняття рівності людей при комунізмі

Школи

Марксистські школи

Марксизм

Троцькізм

Сталінізм

Маоїзм

Чучхе

Албанський марксизм-ленінізм

Єврокомунізм

Немарксистські школи

Анархо-комунізм

Християнський комунізм

Комунізм як ідеологія

Безкласовий стан суспільства (див. первісний комунізм, докласовий або достановий суспільний лад)
Перехідний лад соціальної організації суспільства, в якому панує державна власність на засоби виробництва та планова економіка, за умов широкої низової демократії робітничого класу («диктатура пролетаріату»).
Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації (див. марксизм, «науковий комунізм»), що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва. Він виходить з принципу:«від кожного — за здібностями, кожному — за потребами».
Політичне утопічне вчення та програма політичних партій і рухів, що безпосередньо походить з цієї концепції.

Комунізм як політична доктрина

Поняття, що формуються з використанням терміну «комунізм»

Первісний комунізм

Утопічний комунізм

Воєнний комунізм

Комунізм та терор і геноцид

У країнах, де при владі були комуністи, використовувався метод терору. У Радянській Росії 1918 року було прийнято «Декрет про червоний терор», в якому шлях терору оголошувався «прямою необхідністю». Червоний терор поширився також і на інші радянські республіки. Продовженням червоного терору в СРСР стали Сталінські репресії, а також ряд штучно створених голодоморів, що забрали життя мільйонів людей.

За приблизними оцінками спеціального Доповідача Ради Європи Герана Ліндблада, найбільша кількість жертв комуністичної влади припадає на Китай (65 млн.) та СРСР (20 млн.).

Критика комунізму

Пам'ятник «Жертвам комунізму» у Кракові, Польща

Починаючи з енцикліки Папи римського Бенедикта XV в 1920 році Bonum Sana і низкою наступних офіційних документів, що видавалися головами католицької церкви, комунізм засуджувався Папами за атеїзм, прагнення до руйнування соціального порядку в суспільстві і підрив основ Християнської цивілізації.

Існує певна подібність та спорідненість фашизму та комунізму за деякими ознаками.

Осуд у законодавчих актах посткомуністичних країн

Після припинення існування СРСР, посткомуністичні країни Західної Європи засудили комуністичний режим на офіційному рівні. У Чехії 1993 року був прийнятий Закон про протиправність комуністичного режиму і опору проти нього, в якому зокрема комуністичний режим був названий «злочинним, нелегітимним і неприйнятним». Подібний закон 1996 року прийняв і Словацький парламент

Конституція Польщі від 1997 року містить статтю, що забороняє існування організацій, що проповідують «тоталітарні методи і практики діяльності нацизму, фашизму і комунізму»., а комуністичні злочини фігурує як законодавчий термін.

12 травня 2005 року Сейм Латвії прийняв "Декларацію про осуд тоталітарного комуністичного окупаційного режиму Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що здійснювався в Латвії. Того ж року сейм Латвії прийняв спеціальний закон, що забороняв публічне використання радянської та фашистської символіки. Аналогічні закони були прийняті у січні 2007 року в Естонії, та у червні 2008 в Литві

Засудження у виступах голів держав

Рівність між комунізмом і нацизмом прозвучала і в офіційній заяві президента США Джорджа Буша, який сказав таке:

В XX столітті зло радянського комунізму й нацистського фашизму було розгромлено і свобода поширилася в усьому світі в ході появи нових демократій.

Оригінальний текст (англ.)

In the 20th century, the evils of Soviet communism and Nazi fascism were defeated and freedom spread around the world as new democracies emerged.

Президент України Віктор Ющенко на відкритті Меморіалу пам'яті жертв Голодомору на Харківщині сказав:

Резолюція Ради Європи

У резолюції Парламентської Асамблеї також акцентовано увагу на тому, що

У ряді країн Європи, в тому числі й Україні існують пам'ятники та меморіальні комплекси пам'яті жертв комуністичних режимів, або окремих їхніх злочинів. Загалом на території колишнього СРСР активісти нараховують 1213 пам'ятників та пам'ятних дощок. Декілька таких пам'ятників існує і на території Росії.

Прогнози переходу до комуністичної форми суспільства

Прогнозисти зазвичай відносили побудову комунізму на 10-20 років від дати прогнозу. В. І. Ленін в 1920 році відносив побудову комунізму до 30-х — 40-х років XX століття. Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов оголосив у жовтні 1961 року на XXII з'їзд КПРС, що до 1980 році в СРСР буде створена матеріальна база комунізму — «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!».

Комунізм як політика

Міждержавні комуністичні блоки

Спроби політично-державного втілення у практиці

Негативні наслідки реалізації на практиці в СРСР

Див. також

Примітки

Schüler Duden. Die Philosophie (шкільний довідник з філософії). — Duden Verlag, Manheim-Leipzig-Wien-Zürich, 1985, S.224-225.
Kommunismus. — in: Schüler Duden. Politik und Gesellschaft. — Duden Verlag, Manheim-Leipzig-Wien-Zürich, 1992,- S. 217.
↑ Маркс К. Экономически-философские рукописи 1844 года // К.Маркс, Ф.Энгельс: соч. в 50 т., 2 издание Т. 42. — Москва: Политиздат, 1955—1981.
Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии / Карл Моркс, Фридрих Энгельс пер. с нем. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — 2-е изд. — Т. 4 — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1955. С. 419—459.
Маркс К. Экономические рукописи 1857—1859 годов. Т. 46 / Карл Маркс; [пер. с. нем.]: К.Маркс, Ф.Энгельс: соч. в 50 т., 2 издание.
Маркс К. Экономические рукописи 1861—1863 годов. / К. Маркс Ф.Энгельс сочинения, 2 издание. Т 47. — Москва: Издательство политической литературы — 660 с.
Див. повний текст декрету про червоний терор у Вікіджерелах
Детальніше про масштаби див. у статті Сталінські репресії
↑ http://www.day.kiev.ua/172027/ Необхідність міжнародного засудження злочинів, вчинених тоталітарним режимом. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи 1481 (2006)
AAS 12, 1020, 313—317
DIVINI REDEMPTORIS Энциклика Папы Пия XI о атеистическом коммунизме
AAS 29, 1937, 67
AAS 20 1928 165—178
AAS 24 1932 177—194
AAS 29, 1937 65-106
Сталін І. В. «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», Госполитиздат, М., 1952
Олег Романчук, публіцист, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП. Червоно-коричневий вірус
Текст закону(чес.)
Zakon o nemorálnosti a protiprávnosti komunistického systému
Див. Розділ 1, ст. 13
Див. статтю Zbrodnia komunistyczna в польській Вікіпедії
[1]
Парламент Эстонии запретил советскую и нацистскую символику
Сейм Литви заборонив радянську й нацистську символіку Новинар 17 червня 2008 р.
Росія обурена тим, що Буш поставив в один ряд нацистів і комуністів Кореспондент. Net 26 липня 2008 р.
Captive Nations Week, 2008. A Proclamation by the President of the United States of America
Президент відкрив Меморіал пам'яті жертв Голодомору на Харківщині
↑ Див. Повний список на сайті Музею ім. Сахарова
Детальніша інформація та зовнішні посилання наведені у статті Червоний терор#Пам'ять жертв та організаторів терору
Справу стосовно осіб, які пошкодили пам'ятник Леніну, має бути закрито — адвокат
"Тому поколінню, представникам якого тепер близько 50 років, не можна розраховувати, що воно побачить комуністичне суспільство. До тих пір це покоління перемрет. А те покоління, якому зараз 15 років, воно й побачить комуністичне суспільство, і саме будуватиме це суспільство … Покоління, якому тепер 15 років … через 10-20 років буде жити в комуністичному суспільстві … ( Грім оплесків ) «- В. І. Ленін» Завдання спілок молоді "/pedia-uk/ / Промова на III Всеросійському з'їзді Російського Комуністичного Союзу молоді 2 жовтня 1920 року. Ленін. ПСС. Том 41. стор 317. М. 1963 р.

Першоджерела

Томас Мор, Таммазо Кампанелла. Утопія. Місто Сонця (пер. з лат.) — Київ: «Дніпро», 1988. — 207 с.
Фрідріх Енґельс. Основні засади комунїзму (пер. з нім.) — Вінніпеґ: Накладом «Робочого народа», 1918. — 50 с.
Карл Маркс, Фрідріх Енґельс. Маніфест комуністичної партії (пер. з нім.) // Вибрані твори. Том 1. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — С.151-189

Джерела та література

Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — Париж, 1937// — Москва: Наука, 1990 — 224 с. (рос.)
Словник іншомовних слів. (За ред. чл.-корр. АН УРСР О. С. Мельничука)&nbsp— Київ, Головна редакція УРЕ, 1974, С. 347. (укр.)
Философский енциклопедический словарь. Москва, Советская Энциклопедия, 1983. — С.266-269 (рос.)
Енциклопедія політичної думки. — К.: Дух і Літера, 2000. (укр.)
Ален Безансон. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — Київ, вид-во «Пульсари», 2007.- ISBN 978-966-8767-87-6
Історія в термінах і поняттях: довідник / За загал. ред. Орлової Т. В. — Вишгород, 2014.
Куртуа Стефан, Верт Ніколя, Панне Жан-Луї та ін. Чорна книга комунізму: Злочини, терор і репресії / Пер. з фр. Я. Кравець.— Львів: Афіша, 2008.— 712 с
Роботи Енвера Ходжа.

Посилання

www.zirozebar.com

Основні положення комуністичної доктрини | Студентський портал – UaStudent.com

На рубежі ХХ ст. з’являється комуністичний напрямок в соціалістичній ідеології. Її засновники (Е. Кабе (1788-1856), Т. Дезамі (1803-1850), О. Бланкі (1805- 1881), К. Маркс (1818-1883), Ф. Енгельс (1820-1895), В.Ленін (1871- 1924) висунули ідею революційного переходу до нового справедливого суспільства загальної рівності. Вперше головні положення комуністичної доктрини були сформульовані в «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.), що став програмою марксизму. В цій роботі обґрунтовується історична місія пролетаріату, неминучість краху капіталізму, закономірність розвитку пролетарської революції, вперше висловлюється ідея завоювання політичної влади пролетаріатом. Головна ідея програми – необхідність зміни суспільно – економічного ладу за допомогою міжнародної солідарності трудящих. Буржуазна держава і її соціальні інститути повинні бути знищені за допомогою диктатури пролетаріата.

В теоретичних працях „Критика Готської програми” (1873), „Анти-Дюринг” (1878), „Розвиток соціалізма від утопії до науки” (1880) були сформульовані принципи марксизму.Як вже розглядалося, марксизм бачив головне протиріччя історичних епох в класовій боротьбі антагоністичних класів. Воно породжується та саморозвивається в силу існуючих розбіжностей між способами виробництва та розподілу матеріальних благ, соціальної нерівності людей в силу різного ставлення до засобів виробництва, влади і місця у суспільній ієрархії. Тільки безкласова комуністична суспільно-єкономічна формація може вирішити всі проблеми людства. Комуністична теорія розглядає соціалізм як першу, незрілу фазу комуністичної формації, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду.

Марксизм також вперше широко дослідив і обґрунтував ідею про панівний клас і панівну політичну силу. Роль політичної партії К. Маркс бачив в мобілізації робітничого класу на революційні перетворення. Комунізм в баченні перших комуністів – це суспільний лад, заснований на принципах колективної власності , де на зміну соціалістичному принципу розподілу: “від кожного – за здібностями, кожному – за працею“ приходить новий – „ від кожного – за здібностями, кожному – по потребам”. Цей утопічний принцип мав забезпечити соціальну справедливість та умови для всебічного розвитку особистості. Соціалістична держава в її політичній формі є безтоварною, плануємою та самоврядною, в подальшому її політичний зміст мав відмерти. В реальності, після соціалістичної революції в Росії, ці ідеологічні догми опинилися нежиттездатними.

Поряд з безумовно важливими політичними висновками комуністична теорія має ряд явних науково-практичних протиріч: К. Маркс не гадав, що капіталізм може видозмінюватись і активно модернізуватись; проголосивши головним принципом справедливого суспільства знищення приватної власності, грошового стимулювання та іншого, марксизм не зміг запропонувати якусь обґрунтовану заміну грошовим стимулам. Не були науково обґрунтовані принципи самоврядування, на яких мало будуватись бездержавне суспільство. Клас у цілому керувати державою та єкономічно правити не може. З цього видно, що пролетарьскій державі потрібні керівники, які згодом займають місце правлючої еліти.

Одне з найбільше неясних питань в марксизмі – це проблема форм правління. Так, наприклад, демократія трактується тільки з точки зору інтересів пролетаріату і пролетарської держави. Маркс виділяє два типи демократії: демократія для всіх і для народу відповідно – ліберальна демократія і радикальна.

Ліберальна демократія базується на гуманістичних принципах епохи просвітництва і тому, на погляд марксистів, нежиттєздатна. Радикальна демократія базується на відбору „потрібних” цінностей і соціально зорієнтована в бік пригноблених шарів населення. У комуністів завжди було подвійне ставлення до демократії: з одного боку, вони закликали до єднання всі ліві сили, втягували до політичної діяльності широкі верстви населення, а з другого, вся політична система була жорстко централізована. Всяке проявлення „інакомислення „ заборонялося. Диктатура класу переросла у диктатуру партії а, згодом, у владу обмеженої кількості партійно-управлінської верхівки.

Безумовно, економічною помилкою марксизму стало те, що одна з стадій капіталізму була прийнята за його кінець, а можливість революційного рішення – за панівний варіант розвитку. Буржуазні революції визрівали і були об’єктивним завершенням економічних перетворень. Революції в Західній Європі в мирній чи насильницькій формі змінювали політичну надбудову держави, розчищали дорогу новим відносинам. Політичною помилкою класиків став висновок про те, що соціалістична революція буде в змозі радикально і швидко змінити економічний базис. Практика побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі, революційних перетворень в ряді слаборозвинених країн доказала хибність і ненаучність такого підхода. Цей факт можливо пояснити, що комуністи забули зміст головної тези марксизму. Комунізм – це не конкретне становище суспільства, а рух до нового стану, уявлення про яке постійно змінюється.

В другій половині ХІХ ст., починається перегляд доктрини. Ф.Енгельс писав, що «час революційних перетворень минув» і вказував на необхідність довгих підготовчих заходів. Наприкінці ХІХ ст. починається розкіл в марксизмі. К. Каутський, Е. Бернштейн, В. Ленін піддали марксизм ревізії – зліва і справа – і виникли два головні напрямки – соціал-демократія (опортунізм) і радикальний комунізм (більшовизм). Ленінська ідеологія відображує ідеї пролетаріата та його союзників. Соціал-демократична ідеологія відображує інтереси працівників: дрібної буржуазії, робітників, селянства, середнього класу, які зацікавлені з одного боку у ринковій економіці, а з іншого, потребують захисту з боку держави від крупного капіталу.

uastudent.com

Польща в післявоєнний період

ПЛАН

Встановлення прорадянського режиму. 2

Безперервні кризи комуністичного ладу. 4

Крах комуністичного ладу й відновлення демократії 7

Українське населення в Польщі 11

Війна й німецька окупація завдали Польщі незліченних втрат. Загинули понад 6 млн її громадян, країна втратила близько 40 % свого національного багатства.

У липні 1944 р. Червона армія в ході боїв з німецькими військами ступила на польські землі. Щоб не допустити еміграційний уряд Польщі, який перебував у Лондоні, прибрати владу в країні до своїх рук, з комуністів та інших прорадянських елементів було створено альтернативний уряд. Він спочатку називався Польським комітетом національного визволення (ПКНВ), а згодом - Тимчасовим урядом Польської Республіки. На зайнятій радянською армією польській території ПКНВ у вересні 1944 р. оголосив про проведення земельної реформи, за якою поміщицькі землі конфісковувалися для розподілу більшої їх частини між малоземельними та безземельними селянами. Тоді ж було здійснено фактичну націоналізацію великої та середньої промисловості, банків і транспорту.

Значний вплив на долю Польщі мали рішення Ялтинської конференції (лютий 1945 p.). Справжній їх сенс полягав у мовчазному визнанні Сполученими Штатами Америки та Великою Британією Польщі як сфери впливу Радянського Союзу. Міжнародно-правовому закріпленню цього факту мав служити укладений у квітні 1945 р. між СРСР і Тимчасовим урядом Польщі договір «про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво», який мав на меті прив'язати Польщу до радянської колісниці. На Потсдамській конференції (липень-сер-пень 1945 р.) західні держави погодилися на пропозицію Радянського Союзу про передання Польщі обширних територій, що доти входили до складу Німеччини, аж до річок Одри та Ниси.

Внутрішнє становище в Польщі після очищення її від німецьких військ було надзвичайно напруженим. Частини радянської армії, «визволивши» країну, так у ній і залишилися. Переважна більшість польського народу вороже ставилася до комуністичної влади. Підпільні структури, які боролися проти німецьких окупантів, повернули тепер зброю проти варшавського уряду та його установ. Боротьба була кривавою, з обох боків гинули тисячі й тисячі людей. Це була, по суті, громадянська війна.

Однак комуністичний лад, спираючись на радянську підтримку, крок за кроком зміцнював свої позиції. У січні 1947 р. відбулися вибори до сейму. Комуністи (Польська робітнича партія, ППР) використали державний апарат для масової фальсифікації результатів виборів, забезпечивши собі і своїм прихильникам 80 % голосів.

Здобувши уявну перемогу, комуністи поспішили завершити розгром опозиції й прибрати всю повноту влади в країні до своїх рук. Новообраний сейм обрав одного з керівних діячів ППР Болеслава Берута президентом Польської Республіки. Було сформовано новий уряд, в який увійшли комуністи та їхні прибічники. Внаслідок політичного терору з боку властей розпались опозиційні партії. Були розгромлені основні осередки збройного опору. В країні залишалася єдина організована опозиційна сила, з якою комуністи були неспроможні справитися, - католицька церква, хоч і її жорстоко переслідували.

За наполяганням комуністів ППР і Польська соціалістична партія (ППС) 1948 р. злилися в одну партію. Фактично відбулося поглинення попередньо очищеної від «опортуністичних елементів» ППС Робітничою партією, тобто комуністами. З'єднана партія стала називатися Польською об'єднаною робітничою партією (ПОРП). Це був завершальний акт у процесі створення і зміцнення тоталітарного режиму в Польщі. Щоб створити видимість функціонування в країні багатопартійної системи, залишили два «союзні» угруповання: Об'єднану селянську партію (ОСП) і Демократичну партію (ДП) - фасадові, декораційні організації, що прикривали фактичне всевладдя ПОРП.

Було оголошено, що партія приступає до будівництва «основ соціалізму» в Польщі. Його головні завдання втілились у шестирічному плані розвитку народного господарства, розрахованого на 1950-1955 pp. Основу плану становила розбудова важкої індустрії. В результаті його виконання промисловість, за офіційними даними, стала виробляти продукції майже втричі більше, ніж у 1949 р. Разом з тим відставало сільське господарство, відчувалася гостра нестача товарів масового вжитку. Матеріальний рівень життя народу зростав дуже повільно. Одночасно розпочалася колективізація сільського господарства: селян силою заганяли до виробничих кооперативів.

У 1952 р. було прийнято нову конституцію країни, яка законодавче закріпила проведені комуністичним режимом перетворення. Держава набула назву - Польська Народна Республіка (ПНР).

Різкий поворот у житті країни намітився в 1956 p., після XX з'їзду КПРС і раптової смерті першого секретаря ЦК ПОРП, фактичного диктатора Польщі Б. Берута. Яскравим проявом незадоволення народу низьким рівнем життя, політичними репресіями, відсутністю елементарних людських прав були робітничі заворушення в Познані наприкінці червня 1956 р. Налякані власті кинули проти народу, що вирував на вулицях міста, військо та міліцію, які силою зброї придушили повстання. Це ще більше розпалило атмосферу в країні, політична криза загострювалася.

Під тиском мас на терміново скликаному пленумі ЦК ПОРП у жовтні 1956 р. було здійснено серйозні кадрові зміни: першим секретарем ЦК обрано Владислава Гомулку (до 1948 р. він очолював ППР; будучи усунутим за наполяганням Москви від керівництва, зазнав переслідувань). Нове керівництво провело низку перетворень. Припинилися політичні репресії. Внесено суттєві зміни в економічну політику: більше уваги стали приділяти галузям економіки, що забезпечували безпосередні потреби людей. Ширших можливостей набула приватна ініціатива в галузі виробництва товарів масового споживання, торгівлі й послуг. У сільському господарстві припинено практику насильницької колективізації. Переважна більшість створених у попередні роки виробничих кооперативів відразу ж розпалася. Уряд вжив заходів щодо нормалізації відносин з церквою. Однак ці реформи з боку партійного керівництва здебільшого були вимушеними і вже незабаром, після того як хвиля національного піднесення почала спадати, їх стали потроху згортати.

Багатолітня політична стагнація, що запанувала після 1956-1957 pp., згодом поєдналась із застійними явищами в галузі економіки. Знову поступово наростала соціальна напруженість, невдоволення народних мас. Проти комуністичного режиму особливо різко виступили інтелігенція й молодь, які вимагали здійснення дальшої демократизації у країні. В березні 1968 р. дійшло до серйозних студентських заворушень у Варшаві та інших містах. Однак режимові вдалось опанувати ситуацію.

Грудень 1970 р. приніс вибух нової, цього разу грізної політичної кризи. У зв'язку з підвищенням цін на продукти й товари у Гданську та інших приморських містах спалахнули страйки й демонстрації. Для їх розгону кинули не тільки міліцію, але й військові частини. Зав'язалися вуличні побоїща. По юрбі було відкрито вогонь, загинуло, як припускають, кількасот чоловік. Ця подія викликала хвилю обурення в країні. Остаточно скомпрометованому лідерові режиму В. Гомулці довелося піти у відставку. Партійне керівництво очолив Едвард Герек.

Нові лідери намагалося вивести економіку з застою. З цією метою широко залучалися кредити від західних країн. Однак раціонально використати їх в умовах анемічної «соціалістичної» господарської структури виявилося неможливим. У країні наростала економічна криза. У другій половині 70-х років спостерігалось абсолютне падіння основних показників соціально-економічного розвитку країни. Як сніговий ком, росла зовнішня заборгованість Польщі.

Величезний резонанс у країні мало обрання в 1978 р. Папою Римським поляка, архієпископа краківського, кардинала Кароля Войтили, що одержав ім'я Іоанна Павла II.

Влітку 1980 р. внаслідок чергового підвищення цін по всій країні спалахнули страйки. Створювалися міжзаводські страйкові комітети. Тоді ж виникла незалежна самоврядна профспілка «Солідарність». її очолив електрик гданської корабельні, активний учасник робітничих виступів Лех Валенса. За короткий строк з 14 млн членів офіційних профспілок понад 9 млн перейшли в «Солідарність». Це дало змогу їй стати не тільки найбільшим профспілковим центром, але й водночас могутнім демократичним суспільно-політичним рухом, який активно протистояв комуністичному режимові. Протягом другої половини 1980-го і майже до кінця 1981 р. хвилі страйкового руху дедалі ширше охоплювали країну. Уряд під їх тиском змушений був іти на чимраз більші соціально-політичні поступки трудящим.

Тим часом польська правляча верхівка при активній співучасті Кремля збирала сили й опрацьовувала концепцію розгрому опозиції. Враховуючи, що «наведення порядку» в Польщі шляхом чергової інтервенції радянських військ могло б викликати непередбачувані наслідки як у самій Польщі, так і на міжнародній арені, було вирішено провести операцію придушення опозиції, спираючись на «внутрішні ресурси», - насамперед на армію та міліцію.

У ніч на 13 грудня 1981 р. генерал Войцех Ярузельський, невдовзі перед тим призначений главою уряду і першим секретарем ЦК ПОРП, запровадив у країні воєнний стан. Було заборонено діяльність усіх політичних та громадських організацій, профспілок і насамперед «Солідарності». У спеціально створені концтабори інтерновано лідерів і активістів опозиційних організацій. Опозиції завдали найсильнішого удару, проте повністю розгромити її не вдалося. Вона пішла у підпілля.

Очолювана Ярузельським військова хунта намагалася відновити в країні всевладдя комуністичного режиму, що похитнувся, й вивести з глибокої кризи народне господарство. Перше завдання за допомогою війська й міліцейських сил виконати було порівняно легко. Враховуючи це, влада вже в 1983 р. скасувала режим воєнного стану. Проте Ярузельський та його оточення виявилися нездатними провести глибокі економічні перетворення. В результаті вже в середині 80-х років господарська криза ще більше загострилась. У 1988 р. по всій країні прокотилася нова хвиля робітничих страйків. Отже, загальну кризу тоталітарного ладу подолати не вдалося, її було лише загнано вглиб.

У такій ситуації керівництво ПОРП на початку 1989 р. дійшло висновку про неможливість для партії утримати повноту влади у своїх руках. ПОРП зважилася на перехід до політичного плюралізму і проведення діалогу з опозицією. Незабаром відбулися засідання «круглого столу», на яких домовилися про легалізацію «Солідарності», визнали за опозицією право на політичну діяльність. Ухвалено відновити пост президента республіки (скасований у 1952 р.) і другу палату парламенту -сенат. Домовилися про проведення парламентських виборів у такий спосіб, що в сеймі ПОРП, ОСП і ДП забезпечують за собою фіксовану квоту - 65 % місць, натомість вибори до сенату мають бути цілком вільними.

На виборах, що відбулись у червні 1989 р., ПОРП та її маріонеткові союзники зазнали поразки. Опозиція завоювала практично всі місця в сенаті. За погодженням обох сторін президентом республіки було обрано генерала Ярузельського, який залишив пост лідера партії. Саме в цей час ОСП і ДП, бачачи неминучий крах ПОРП, розірвали багаторічний «союз» з нею і перейшли на бік опозиції. Це дало змогу їй узяти в свої руки формування уряду. Його було утворено на коаліційній основі. Прем'єр-міністром став близький до «Солідарності» діяч Тадеуш Мазовецький. Чотири найважливіші міністерські пости посіли представники ПОРП, решту - діячі колишньої опозиції, а також ОСП і ДП.

Таким чином, відбувся доленосний поворот в історії Польщі. Комуністичний режим розвалився мирно і цивілізованим шляхом. Перед країною розкрилися широкі горизонти демократичного розвитку. Не підлягає сумніву, що радикальні перетворення в Польщі, а згодом і в інших країнах, могли відбутися не в останню чергу завдяки ослабленню «зовнішнього чинника» - Радянського Союзу, якому вже несила було утримувати в покорі країни-сателіти.

Розпочався рішучий демонтаж тоталітарної й одночасно створення основ демократичної держави. Повернуто її попередню назву - Польська Республіка. Проведено департизацію армії, органів безпеки і внутрішніх справ. Оновлено керівний склад державного апарату. В країні різко зросла політична активність. Виникали дедалі нові політичні партії й угруповання.

Щодо ПОРП, то протягом кількох місяців вона фактично розвалилася, її членський склад скоротився з 2 млн до кількох десятків тисяч. Партія набула назву - Соціал-демократія Польської Республіки (СДПР). Вона докорінно змінила свої програмні настанови, стала парламентською партією лівого спрямування. Чотирьох міністрів, що належали до колишньої ПОРП, було виведено з уряду. Пішов у відставку з поста президента країни В. Ярузельський.

Наприкінці 1990 р. на всенародних виборах президентом Польщі обрано лідера «Солідарності» Леха Валенсу. В 1991 р. відбулися нові, повністю вільні вибори до парламенту, на яких здобули перемогу правоцентристські угруповання.

На шляху утвердження нового суспільного ладу виявилося чимало труднощів. Зокрема, треба було подолати комуністичну спадщину в економіці. Шляхом різкого підвищення цін та інших рішучих заходів, які дістали назву «шокової терапії», урядові вдалося зупинити інфляцію, ліквідувати хронічний для тоталітарних умов дефіцит продовольства і споживчих товарів, розпочати процес приватизації, словом — закласти основи для нормального функціонування вільної ринкової економіки. Але за це довелося заплатити чималу ціну. На кінець 1992 р. порівняно з 1988 р. промислове виробництво впало на 40 %, безробіття перевищило 2 млн чоловік (13-14 % працездатного населення). На 40 % знизився життєвий рівень народу, різко посилилося суспільне розшарування. Все це спричинило нове соціальне напруження.

Незважаючи на всі труднощі, польські уряди послідовно проводили у життя накреслений курс економічних реформ. Уже в 1995 р. частка приватного сектору у виробництві валового внутрішнього продукту досягла 60 %. Слідом за цим швидко надійшла віддача. Глибокий економічний спад, що припадав на 1990-1991 pp., незабаром змінився пожвавленням, а починаючи з 1993 р. ВВП країни щороку зростав на 4-6 %.

Складнощі економічного розвитку й соціальна напруженість позначилися на політичному житті країни. Ареною гострої боротьби став парламент. Кілька разів виникали урядові кризи і змінювалися кабінети. На дострокових парламентських виборах 1993 р. перемогу здобув Союз демократичних лівих сил (СДЛС), основу якого становили соціал-демократи (колишні комуністи). Такий результат віддзеркалював невдоволення мас потребою «затягнути паси» в ім'я стабілізації економіки і віру багатьох людей у здатність лівих сил забезпечити соціальні потреби трудящих. СДЛС і Польська селянська партія склали урядову коаліцію. Уряд оголосив, що буде неухильно проводити демократичні реформи. А проте між президентом Л. Валеною - представником правоцентристських сил і лівоцентристським урядом чимраз більше загострювалися незгоди.

Політична боротьба в країні досягла свого піку під час кампанії з виборів президента республіки, призначених на листопад 1995 р. З двох основних кандидатів - дотеперішнього президента Л. Валенси і лідера СДПР Александра Квасневського - останній добився перемоги. Таким чином, ліві сили на якийсь час закріпили успіх, здобутий на парламентських виборах.

У 1997 р. було прийнято конституцію Польської Республіки, в якій було втілено наріжні правові принципи демократичної держави.

Напередодні чергових парламентських виборів 1998 р. права опозиція згуртувала свої лави, створивши політичний блок - Виборча акція «Солідарність». Вона одержала невелику перевагу голосів і сформувала уряд, який очолив Єжи Бузек. Уряд ширшим фронтом, ніж його лівоцентристські попередники, продовжує економічні перетворення, не зупиняючись перед непопулярними заходами. Однак правоцентристський уряд уже незабаром опинився у складній ситуації. Здійснювані ним структурні реформи призвели до закриття багатьох нерентабельних підприємств у провідних галузях: вугільній, машинобудівній, текстильній. Сотні тисяч поляків залишилися без роботи. Довіра до уряду катастрофічне падала. Це призвело до зростання внутрішніх суперечностей усередині правлячої коаліції. Коли з неї вийшло ліберальне угруповання, уряд Є. Бузека втратив більшість у сеймі й у 2001 р. довелося проводити дострокові парламентські вибори, їх результатом став цілковитий крах Виборчої акції «Солідарність» і повернення до влади лівоцентристської коаліції на чолі з СДЛС. Новому урядові, який очолив лідер СДЛС Лешек Міллер, дісталася невтішна спадщина, і йому не вистачило сил та можливостей стабілізувати соціально-економічне становище в країні. Господарська кон'юнктура у світі теж складалася не на користь Польщі.

Темпи зростання ВВП країни впали з 7 % у 1995 р. до неповних 2 % у 2001 р. За цей же період безробіття досягло 3 млн осіб (18 % усіх працездатних). До того ж репутацію уряду (як і попереднього) дуже псували гучні корупційні скандали, у яких виявилися замішаними високі посадовці. Тож Л. Міллеру довелося йти у відставку як з поста лідера СДЛС, так і прем'єр-міністра. Остаточну долю нинішньої влади вирішать парламентські вибори, що мають відбутись у 2005 р.

Після падіння тоталітаризму суттєво змінилася зовнішня політика Польщі. Пріоритетним став розвиток відносин із країнами Західної Європи і США. У 1999 р. Польща стала членом НАТО, у 2004 р. увійшла до складу ЄС. Польща першою

3 держав світу визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини. У 1992 р. між обома країнами укладено Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Активно розвиваються політичні й економічні відносини, культурні зв'язки.

Ряд споконвічних українських земель - Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя - після Другої світової війни залишилися в складі Польської держави. У вересні 1944 р. між урядом Української РСР і ПКНВ було укладено угоду про обмін населенням. Згідно з нею з Польщі в Україну переселено 480 тис. українців. У 1947 р. польська влада під приводом ліквідації українського збройного підпілля здійснила безпрецедентну за своїм характером каральну акцію «Вісла». Протягом кількох місяців практично все українське населення східних прикордонних територій у кількості понад 140 тис. чоловік було насильно переселено на західні та північні землі, одержані Польщею від Німеччини. Спочатку українці в Польщі були позбавлені будь-яких можливостей національно-культурного розвитку: не існувало шкіл, культосвітніх установ, церков, преси.

Після 1956 р. становище українського населення значно покращилося. Виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке розгорнуло активну діяльність у створенні мережі українського шкільництва, осередків культури. Почав виходити український тижневик «Наше слово», який видається і понині. У 70-80-х роках в українському середовищі посилились асиміляційні процеси. Скоротилася кількість учнів в українських школах, ослабла діяльність культурно-мистецьких установ.

Крах комуністичного режиму й відновлення демократичного ладу в Польщі відкрили широкі можливості для національно-культурного розвитку українського населення, якого за мінімальними оцінками налічується приблизно 300 тис. чоловік. У 1990 р. УСКТ було реорганізовано в Об'єднання українців в Польщі. Воно спрямовує всю роботу серед українців. Створено також ряд професійних та громадських організацій. Існує понад 50 пунктів для вивчення української мови, кілька українських шкіл і ліцеїв. Працюють понад 20 українських бібліотек, близько 50 колективів художньої самодіяльності.

У 2002 р. у Варшаві відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку.

Близько 80 % українського населення Польщі за віросповіданням - греко-католики. Лише після краху комуністичного режиму в країні було легалізовано греко-католицьку церкву. Діють близько ста парафій, об'єднаних в окрему єпархію.

diplomba.ru

Воєнний комунізм — Вікіпедія

Воє́нний комуні́зм — назва внутрішньої політики більшовиків у 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та недіяльності звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.

Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП (б).

Поняття «воєнний комунізм» ввів в політичний лексикон, теоретично обґрунтував та пояснив, відомий російський марксист-теоретик О. О. Богданов у своїй лекції «Доля робочої партії та нинішньої революції» в грудні 1917, яка в січні 1918 р. була надрукована окремою статтею[1].

В офіційнiй радянськiй політичнiй лексиці поняття «Воєнний комунізм» поширилося дещо пізніше — після використання його в промовах навесні 1921 р. на X-му з'їзді РКП (б) В. І. Леніним та іншими його соратниками. Без посилання на першоджерело-автора, Ленін використав цей термін ретроспективно — для виправдання попередньої політики більшовиків: «Надто поспішний, прямолінійний, непідготований „комунізм“ наш викликався війною й неможливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики». Одночасно із взяттям терміну в лапки пропонувалася схема пояснення провалу політики, яка передувала НЕПові: обумовлена війною господарська розруха. Насправді, однак, саме розруха стала наслідком цієї політики, адже громадянська війна розпочалася фактично тільки з літа 1918 року, тобто одночасно з активним проведенням політики воєнного комунізму, і відповідно він ніяк не міг бути реакцією на неї. Дійсно, проводився воєнний комунізм в складні часи громадянської війни і багато заходів були реакцією на поточну ситуацію, однак в своїй основі «воєнний комунізм» був аж ніяк не воєнним, а саме безпосередньою спробою побудови комуністичного ладу. Тож усю політику воєнного комунізму слід розглядати не як вимушені дії більшовиків[2], а як їх зумисну програмну політику. Воєнний комунізм був не «збоєм» системи — це був закономірний результат втілення в життя комуністичної доктрини.

«Не можна відгороджуватися словами:« то була епоха військового комунізму, а тепер епоха непу». По-перше, не треба так захоплюватися, не треба до втрати почуттів повторювати: «воєнний», «воєнний комунізм». Що ж це, як не мислення штампами? Наклеїли люди ярличок: «воєнний комунізм» - і заспокоїлися. А коли доводиться подумати, то до цього ярлику як втамовуючого сумніви засобу і апелюють: сказано адже - «військовий комунізм» - чого вже тут турбуватися; тепер «епоха» НЕПу - нічого не вдієш. І саме та обставина, що «військовий комунізм <...> зовсім не був тільки військовим - до чого звикли любителі ярличкової фразеології - самим блискучим і повним чином ілюструє твердження про те, що невідчуваєма форма робить неможливим і реальне відчуття змісту»

— Г.О. Винокур 1923: 114 [3]

«Нельзя отделываться словами: «то была эпоха военного куммунизма, а теперь эпоха нэпа». Во-первых, не надо так увлекаться, не надо до бесчуствия повторять: «аоенный», «военный коммунизм». Что же это, как не мышление штампами? Наклеили люди ярлычок: «военный коммунизм» - и успокоились. А когда приходится подумать, то к этому ярлыку в качестве утоляющего сомнения средства и апеллируют: сказано ведь – «военный коммунизм» - чего уж тут беспокоится; теперь «эпоха непа» - ничего не попишешь. И именно то обстоятельство, что «военный коммунизм <…> вовсе не был только военным – к чему привыкли любители ярлычковой фразеологии – самым блестящим и полным образом иллюстрирует утверждение о том, что неощущаемая форма делает невозможным и реальное ощущение содержания»

В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві.

В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.

Одержавлення промисловості[ред. • ред. код]

Одержавлення промисловості проводилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Здійснити її єдиним актом виявилося неможливим (як неможливо в наші дні відразу здійснити приватизацію). З'явилося поняття «червоногвардійської атаки на капітал», суть якого полягала в «перетравлюванні» управлінськими органами держави відчужених у власників підприємств. Соціалізація землі і націоналізація банків, залізниць, морського і річкового транспорту розпочалися ще в кінці 1917, у травні 1918 відбулася націоналізація цукрової промисловості і заводів транспортного машинобудування, у червні 1918 — нафтової, промисловості і великих підприємств усіх інших галузей. З літа 1919 прискореними темпами націоналізувалися середні підприємства, а з 29 жовтень 1920 — усі дрібні підприємства. Органи управління не встигали «перетравлювати» підприємства, внаслідок чого вони зупинялися[4].

Націоналізація не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва, але ліквідувала господаря-власника. Новий хазяїн в особі державного органу не мав матеріального інтересу, був безликим до абстрактності й нездатним щоденно займатися конкретним виробництвом. З'явилася об'єктивна потреба в розробці критеріїв і нормативів, які можна було б прикласти до всіх керованих об'єктів одночасно. Налагодження обліку величезної маси натуральних показників, розробка кошторисів, планів та звітів, організація поопераційного контролю і перевірка завжди завищуваних заявок вимагали величезної армії обліковців і контролерів такої кількості чесних спеціалістів не було, та й не могло бути.

Централізація[ред. • ред. код]

Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів тощо Вся ця система відома ще й під назвою «главкізм». Головні комітети (Головпраця, Головторф, Головтекстиль, Головшкіра, Головодяг, Головпал, Голов-крохмаль та інші) стали основою управління найважливішими галузями економіки. В них зосереджувався увесь розподіл сировини і напівфабрикатів та виробленої продукції. Усі проміжні ланки в управлінні скасовувалися: гол. комітети безпосередньо керували підприємствами і прямо підпорядковувалися Президії ВРНГ. Схема управління була спрямована на втілення в життя умоглядних схем безтоварної економіки, намагалася здійснити нездійсненне — налагодити управління з одного центру всією масою підприємств.

Позаекономічний примус[ред. • ред. код]

Відбувалося закріплення робітників і службовців за підприємствами та установами. Спочатку вона охоплювала військову промисловість, з листопада 1918 — залізниці, а згодом — усі інші галузі. Робітники багатьох підприємств переводилися на становище військовослужбовців. Встановлювались обов'язкові середні норми виробництва. Самовільне залишення підприємства прирівнювалося до дезертирства і каралося за законами воєн. часу. До праці в цивільних установах у примусовому порядку залучалися червоноармійці або все працездатне доросле населення у порядку трудової повинності.

У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності. Робітники за роботу отримували натуральний пайок і фактично перетворилися на підневільну робочу силу. Примусовість праці випливала з самої ідеї цілком позбавленого ринкових важелів планового господарства. Небажання робітника працювати там і тоді, де й коли це було необхідно, викликало з боку держави гостру реакцію. Влада сприймала його як контрреволюційний виступ. З'явилося поняття «дезертир трудового фронту».

При Раді Оборони (з квітня 1920 року — Рада праці та оборони) було створено Головний комітет зі здійснення трудової повинності (Головкомтруд) із мережею місцевих установ.

Система розподілу та продовольча програма[ред. • ред. код]

Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 року. Спочатку продрозверстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 — на все продовольство.

Розкладка не була податком, бо не прив'язувалася до обсягу продукції в певному відсоткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.

В містах було введено систему «пайків», які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, майже нічого — так званим «нетрудовим елементам» і членам їх сімей. Таким чином, сфера торгівлі звужувалася; вона все більше перетворювалася в незаконну, з точки зору влади, діяльність. Спочатку карткова система поширилася на хліб, цукор, сіль, сірники, мило, гас, згодом — на молоко та молокопродукти, тютюн, взуття тощо. Слід вказати, що система розподілу продовольства була вкрай неефективною, величезна робота з обліку та роздачі пайків не була, тай не могла бути, зроблена в повному обсязі за відсутності відлагодженої системи та спеціалістів. Внаслідок цього значна частина, а часом і більшість, продовольства просто не розподілялося й лежало в містах на складах, хоч одночасно населення потерпало від нестачі їжі.

Приватна торгівля заборонялася, було націоналізовано приватні торгові заклади, оптові склади, торговельні фірми. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до злету спекуляції.

Провадилася політика натуралізації зарплати, тобто надання трудящим продовольства і предметів широкого вжитку безкоштовно або за твердими цінами замість усієї або частини зарплати. Такий захід був спричинений паралічем грошового обігу, нуліфікацією грошей, гострою нестачею товарів широкого вжитку і низькою оплатою праці. Тенденція до підвищення натуральної частини оплати праці зростала і в кінці 1920 досягла майже 100 %. Втім деякі більшовики вважали катастрофічний стан грошової сфери благом, оскільки мовляв знецінення грошей дозволить легше від них відмовитися.

15 липня 1920 року з'явився декрет російського Раднаркому «Про розрахункові операції», дія якого негайно поширилася на територію України. Проголошувалося, що всі установи, підприємства та організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобов'язані для одержання їх звертатися у відповідні розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринкові заборонялася. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися лише в безготівковій формі.

В грудні 1920 року розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Було підготовано проект заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 року Ленін підписав «Декрет про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого вжитку».

Земельне питання[ред. • ред. код]

Знищення ринкових відносин, яке становило центральний пункт комуністичної доктрини, вимагало цілковитої ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Тобто йшлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників, які використовували в основному родинну працю й обходилися без постійного використання найманої робочої сили[5]. Десятки мільйонів таких власників (селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців) більшовики називали «дрібною буржуазією». У прийнятій навесні 1919 року партійній програмі підкреслювалося, що РКП(б) розглядає організацію радянських і колективних господарств як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробської праці. Фактично же йшлося не про ефективність виробництва, а про перетворення селян на таких же працівників одержавлених підприємств, якими були промислові робітники. Тому під час перерозподілу землі влада прагнула як найбільше земель поміщицьких маєтків перетворити в радгоспи, комуни, артілі тощо, а не дати землю селянам.

Наприкінці 1918 року за безпосередньої участі В. Леніна було підготовано декрет «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Його основний зміст визначався однією фразою: «На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі». Текст декрету було опубліковано лише 14 лютого 1919 року, після його апробації на Всеросійському з'їзді земельних відділів, комітетів незаможників і комун.

У другій половині 1920 року стала зримою небезпека колапсу виробництва внаслідок величезного недосіву. Недосів став безпосереднім результатом продрозкладки. Знаючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни мали намір сіяти лише для власних потреб.

Щоб попередити таку небезпеку, В. Ленін вносить на VIII Всеросійський з'їзд Рад законопроект «Про заходи щодо зміцнення й розвитку селянського сільського господарства». Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава тепер бажала доповнити розкладку селянської продукції розкладкою засіву землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів.

З'їзд затвердив законопроект 23 грудня 1920 року. Державними «уроками», які мали бути доведені до кожного двору, селяни поверталися у становище, в якому перебували до скасування кріпацтва 19 лютого 1861 року.

В Україні політика мала свою специфіку, по-перше вона почалася значно пізніше ніж в Росії (з 1919, а не 1918 року). По-друге, вона в одних питаннях була жорсткішою, наприклад державна монополія одразу поширювалася не лише на хліб, а й на цукор, сіль, чай, а в інших вільнішою — робилися спроби демократизувати управління економікою (платформа «децистів»). В Україні зберігалося чимало ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти (з річним видобутком до 5 млн пудів вугілля), значно більшим виявився грошовий обіг, діяла споживча кооперація тощо. В цілому з одного боку Україна виявилася менш збільшевизованою, а місцеві кадри проявляли хоч якусь опозиційність, а з іншого більшовики прагли від України те, що їй треба було для самого існування режиму — хліба.

Елементи воєнного комунізму в Україні[ред. • ред. код]

червоний терор
російський шовінізм (українська мова оголошувалась котрреволюціоною — незаконною)
радянське адміністрування (управління)

Політико-юридичні передумови[ред. • ред. код]

З початку 1919 року радянські війська розпочали успішний наступ на Україну, вони зайняли: 3 січня — Харків, 12 січня — Чернігів, 19 січня — Полтаву, 27 січня — Катеринослав, 5 лютого — Київ, 18 березня — Вінницю, 10 березня — Херсон, 15 березня — Миколаїв, 6 квітня — Одесу, а 4-29 квітня — Крим. Тим самим на квітень 1919 року на більшості території України було знову встановлено Радянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади в Україні. Держава дістала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Радянській конституції УСРР, затвердженій у березні 1919 року на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад.

Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з'їзд Рад та його виконавчий орган — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого з 1919 року став Г. І. Петровський, був на цій посаді до кінця 30-х років. Уряд у січні 1919 року було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський (до 1923 року).

На початку березня 1919 року відбувся з'їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова — найближчого соратника Леніна. III з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.

6 березня 1919 року у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з'їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, розглянуті військове, продовольче та земельне питання.

10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з'їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О. Хмельницький. Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд Рад відкинув це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції.

Адміністративна політика[ред. • ред. код]

Структура влади мала наступну систему — ради збереглися лише в більш-менш значних, переважно повітових містах. На місцях замість виборних рад діяли надзвичайні органи влади «революційні комітети» (ревкоми). Там де вибори усе ж таки проводилися, комуністи усе одно повністю контролювали ради, втручаючись у вибори, не допускаючи до них небажаних осіб. Фактично в Україні радянська влада на той момент це класичний окупаційний режим лише злегка формально прикритий умовним допуском місцевого населення до управління.

В Україні було утворено Бюро з відбудови промисловості (Промбюро) на правах філії Вищої ради народного господарства (ВРНГ). При Раді Оборони (з квітня 1920 року — Раді Праці та Оборони) було створено Головний комітет зі здійснення трудової повинності (Головкомтруд) із мережею місцевих установ. 12 жовтня 1920 року Раднарком України прийняв постанову «Про табори примусових робіт». Організація мережі таборів покладалася на чекістів. Створювалося Центральне управління таборів (ЦУЛАГ). Наприкінці жовтня 1920 року в Україні було організовано перші сім трудових концтаборів.

Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % «здобичі».

Економічна політика[ред. • ред. код]

Продзагін російських більшовиків перед грабунком України, Петроград, 1919 рік

В Україні, де комуністичні перетворення розгорнулися лише з початку 1919 року, націоналізація охопила всю велику промисловість відразу. Наслідки були такі ж самі як і в інших республіках. На початок 1921 року з 10773 підприємств на державному обліку працюючими вважалися лише 4060. Сотні тисяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїхати у село.

У 1920 році в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тисяч осіб.

З самого початку Україна цікавила більшовиків перш за все як джерело продовольства — після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 року щоденно з України в Росію вирушало до 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — до 300, а з 1 квітня — до 400 вагонів. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом. Це було ще до формального запровадження в Україні політики воєнного комунізму.

12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК в Україні встановлювалася продовольча диктатура, а саме: була оголошена монополія держави на найважливіші продовольчі товари, якими розпоряджалися лише державні органи, розподіляючи їх у вигляді пайків та ін. Отримували ці продовольчі товари через продовольчу розкладку, за якою все зерно та ін., крім певного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею же цінами. На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якого відшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобто продовольча диктатура безпосередньо зачіпляла інтереси селян як дрібних товаровиробників, підриваючи економічну основу їх існування.

Комуністичний розподіл і продрозкладка, на якій він базувався, в Україні запроваджувалися одним декретом ВУЦВК «Про загальнодержавний облік та розподіл продуктів і предметів домашнього господарства» від 12 квітня 1919 року. Продрозкладка встановлювалася в обсязі 140 мільйонів пудів хліба. Однак до білогвардійської окупації заготівельникам вдалося зібрати тільки 8[6] мільйонів пудів. Селяни ігнорували вимоги Наркомпроду й чинили збройний опір його працівникам.

Після поразки денікінських військ 26 лютого 1920 року новий закон про хлібну розкладку підписали голова уряду Х. Раковський і нарком продовольства М. Владимиров. Обсяг розкладки тепер дорівнював 160 мільйонів пудів зерна. У травні 1920 року було затверджено й розкладку на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їх зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тис. робітників, в тому числі понад 2 тис. членів більшовицької партії. Влітку 1920 року завдання щодо продрозверстки було покладено на 1 кінну армію Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 року загальний план продрозверстки, що становив 153[7] мільйонів пудів хліба, було виконано лише на 10 %. Щоб полегшити вилучення продовольства, утворювалися комітети незаможних селян. За допомогою комнезамів до кінця 1920 року заготівельникам вдалося зібрати 72 мільйонів пудів хліба.

Декрет «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» який став радикальним поворотом у аграрній політиці збігся з відновлення радянської влади в Україні. Республіка, де ще зберігалося поміщицьке землеволодіння, була приречена перетворитися на іспитовий полігон у справі комунізації селянства. Реалізація декрету почалася з березня, хоча формально ЦВК Рад України продублював його лише 26 травня 1919 року. Навіть у малоземельних районах частина поміщицьких земель передавалася не селянам, а цукровим заводам під організацію радгоспів або тим, хто бажав утворити комуни[8]. У відповідь селяни піднялися зі зброєю в руках проти радянської влади. На придушення повстань було кинуто підрозділи Червоної армії. Командування Внутрішнього фронту на чолі з К. Ворошиловим використало в боротьбі з селянами підрозділи інтернаціоналістів, сформовані для надання допомоги радянській Угорщині. Поширеною практикою в придушенні селянських повстань стали спалювання сіл, розстріли заложників, конфіскація майна. Червона армія, більшість якої становили селяни, в цій ситуації розклалася, і Україною заволоділи денікінські війська.

Після поразки денікінців Всеукрревком затвердив новий земельний закон, яким заборонялося відводити землю під радгоспи без згоди селян.

Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя мільйонів людей в Україні та у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 році охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання (наприклад, для придушення Тамбовського повстання була використана хімічна зброя), Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

У праці «Про продовольчий податок» (квітень 1921 року) Ленін схарактеризував свою попередню політику, яку багато хто у більшовицькій партії вимагав продовжити, у недвозначних виразах: «Така політика була б дурістю й самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминучого краху».

↑ П. А. Плютто. А. А. Богданов о «военном коммунизме» — СоЦис, 1990. № 11, С.147-151 PDF-format(рос.)
↑ Саме так розглядалася політика воєнного комунізму в радянській історичній науці — як надзвичайні заходи в умовах громадянської війни та інтервенції викликані саме цими зовнішніми обставинами.
↑ Образ ритора в советской словесной культуре: Учебное пособие / А.П. Романенко., Москва, Флинта: Наука, 2003, ISBN 5-89349-493-8, ISBN 5-02-002989-0
↑ В радянські часи цьому вигадали «виправдання», мовляв через нестачу ресурсів частину підприємст зумисне закривали, аби забезпечити роботу інших.
↑ Постійного, оскільки час від часу найману працю на селі регулярно використовували не лише поміщики чи заможні селяни, але й біля половини так званих середняків та чверті бідняцьких господарств.
↑ За іншими данними 10 мільйонів пудів
↑ Існує розбіжність між різними джерелами, одні вказують 160 інші 153 мільйони пудів.
↑ Наприклад у 1919 році було проголошено конфіскацію 14,5 млн десятин землі, але селяни з них отримали лише 5 млн дес., і не найкращих земель. 2,5 млн дес. залишилися під радгоспи та різні сільськогосподарські підприємства (цукрові заводи, винокурні та інші). 7 млн десятин, надлишки землі у заможних селян, до денікінського наступу конфіскувати не встигли.

О. Мироненко . Воєнний комунізм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — 808 с. ISBN 978-966-611-818-2.
Бордюгов Г. А., Козлов В. А. «Военный коммунизм»: ошибка или проба почвы? // История Отечества: люди, идеи решения. — М.,1991.
Булдаков В. П., Кабанов В. В. «Военный коммунизм»: идеология и общественное развитие. // Вопросы истории. — 1990.- № 3.
«Военный коммунизм»: как это было /по материалам круглого стола/. — М.,1991.
Дмитренко В. П. «Военный коммунизм», НЭП. // История СССР. — 1990.- № 3.
Коган Л. А. Военный коммунизм: утопия и реальность. // Вопросы истории. 1998. — № 2.
Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928). — К., 1996.
Кульчицький С. В. Комуністична доктрина і спроби її реалізації в Україні у 1919—1920 рр. (до питання про так званий «воєнний комунізм»). — К., 1992.
Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси. — К., 2002.
Реєнт О. П. Більшовики і українська революція 1917—1920 рр.: Спроба визначення характеру і динаміки соціальних процесів. — К., 1994.
Юрійчук Є. П. Становлення і характер радянської влади в Україні: історико-правові аспекти (1917—1922 рр.). –К., 1998.
Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
БСЭ: «Военный коммунизм»(рос.)

uk.wikipedia.org