3.Трипільська культура. Родоплемінний лад

Розвиток родоплемінного ладу - Електронна бібліотека Бібліограф

Всесвітня Історія. Том 1

Період розквіту первіснообщинного ладу. Середній і новий кам'яний вік (мезоліт і неоліт)

Загальні риси культури новокам'яної століття (неоліту)

Розвиток родоплемінного ладу

Загальний підйом продуктивних сил в мезоліті й особливо в неолітичне час з'явився тією основою, на якій складаються нові риси громадської структури найдавнішого людства. Ці нові риси громадських відносин ще не означала якогось рішучого і докорінної зміни існували до цього порядків, але їх значення все ж було дуже велике. Суть цих змін полягала в тому, що вони вели до подальшого згуртування родових громад і до зростання зв'язків між ними. Тепер остаточно визрівають племінні об'єднання, що представляють собою найбільш високу щабель у розвиток давньої родової організації, скріпленим кровнородственными зв'язками.

Одні пам'ятники матеріальної культури не можуть дати повного уявлення про суспільний устрій племен настільки віддаленого від нас періоду. Але на допомогу можна залучити дані етнографії - опису суспільного ладу тих племен, які до того часу, коли вони стали відомі науці, стояли на рівні неоліту. Особливо добре вивчений племінний лад північноамериканських індіанців ірокезів, описаний видатним американським етнографом Л. Морганом.

Ірокези жили родами, були найбільш яскраво вираженими, відомими науці, зразками материнського роду. Окремі роди були організовані в більш широкі об'єднання. Індіанці називали такі об'єднання пологів всередині племен «братствами». Морган перевів відповідний індіанський термін аналогічним за змістом давньогрецьким словом фратрія. Фратрія утворилися з двох початкових пологів, що складали разом первинне плем'я. В умовах экзогамного шлюбу, исключавшего шлюбні зв'язки між родичами, не можна було одружуватися в межах своєї фратрія; фратрія були пов'язані між собою за допомогою шлюбних союзів.

Надалі, у зв'язку з безперервним зростанням населення і сегментацією племен, тобто поділом племен на нові роди і племена та їх розселенням, кількість таких пологів збільшувалася, але і тоді вони .до відомого межі зберігали взаємну зв'язок. Зв'язок ця виражалася в тому, що кожне плем'я раніше поділялося на дві половини або на два крила. Але кожна половина складалася вже з кількох родів - звичайно з трьох, чотирьох і більше. На цьому рівні члени різних родів, що входили до складу тієї чи іншої фратрія, вже могли вступати в шлюб всередині фратрий, але не в межах роду. Втративши своє регулююче значення в сфері шлюбних відносин, фратрія, однак, зберегла важливу організуючу роль як у зовнішній, так і у внутрішнього життя родових общин. Дві фратрія організовували общеплеменные свята - свята. Одна фратрія виступала проти іншої під час ігор і змагань. У разі смерті видатних членів племені фратрія, до якої належав покійний, брала участь у похоронах, оплакуючи його, тоді як інша фратрія несла на собі всі турботи по влаштуванню похоронних церемоній.

За фратриям організовувалися релігійні союзи - братства, виробляли ініціації - особливі обряди, здійснювані над юнаками при досягненні ними возмужалости і знаменували собою перехід їх у Кількість дорослих чоловіків-повноправних Членів племені. Ініціації, відомі у багатьох інших племен, що грали велику роль в суспільному житті, так як тільки після здійснення цих обрядів юнак отримував право вступати в шлюб, брати участь у племінному зборах і т. д.

Ще важливіше була роль фратрий у разі конфліктів, грозивших єдності племені, наприклад, коли траплялося вбивство всередині племені, а також у всіх інших випадках, коли той чи інший питання виходив за рамки даного роду, наприклад при виборі вождів.

Під час міжплемінних воєн у індіанських племен були фратрія природною формою військової організації. Кожен рід виступав в бою у складі своєю фратрія. Кожна з двох фратрий племені йшла окремим устроєм, з власним значком, під начальством власного вождя. На цьому фратриальном членуванні будувалася вся військова організація.

Дві фратрія становили плем'я. Кожне плем'я мало власну територію, що включала як область його безпосереднього розселення, так і територію для полювання та рибної ловлі. Кожне плем'я мало, зрозуміло, і власне ім'я. Пологи, які входили в плем'я, говорили на одному загалом для них діалекті. Плем'я здійснювало контроль над життям окремих пологів. Воно стверджувало або навіть зміщало вибраних пологами старійшин, а також військових вождів, які обиралися спеціально для керівництва військовими діями.

Для цього і для ведення спільних справ існував общеплеменной рада родових вождів, що діяв на основі одноголосності. Рада племені регулював відносини з іншими племенами. Він приймав і відправляв посольства, оголошував війну і укладав мир. Іноді на чолі племені стояв верховний вождь, з вельми обмеженими, однак, правами. Він повинен був у особливих випадках, що вимагали негайних заходів, приймати їх до того, як збереться рада племені.

Далі таких племінних об'єднань американські індіанці в розвитку своєї громадської організації у більшості випадків не пішли. Але подекуди все ж мали місце і більш широкі об'єднання, що включали вже кілька споріднених племен. Така була знаменита в історії північноамериканського континенту федерація ирокезских племен. Племена ці, що налічували в цілому до 20 тис. чоловік, були пов'язані кровним спорідненням і спільною мовою, распадавшимся на родинні діалекти.

Вони уклали між собою «вічний союз» і мали союзний рада, що складався з 50 старійшин, які представляли певні пологи і племена. Кожне з племен могло зібрати раду, але за власним почином рада збиратися не міг. Засідання ради відбувалися в присутності всіх племен, причому кожен ірокез міг взяти слово, рішення ж виносив рада. Як і у племінних радах, всі рішення приймалися одноголосно. Союз мав двох вищих військових вождів з рівними повноваженнями і однаковою владою.

bibliograph.com.ua

3.Трипільська культура

Щоб зрозуміти, що таке українська культура, спочатку треба

визначитись з самим поняттям «культура». Різні підручники та книги

пропонують нам безліч тлумачень цього поняття. Термін «культура» виник в

епоху Античності, у Давньому Римі. Латинською мовою означав оброблення,

освіту, розвиток. Спочатку цей термін використовувався для визначення процесу

обробки ґрунту. Давні греки розуміли його як свою відмінність від варварських

народів. У середньовіччі культурою вважали прагнення ідеалу, бездоганності

релігійної - у Європі, особистої - на Сході. У Новий час цей термін стали

вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту.

З цього витікає, що поняття «культура» неоднозначне, полісемантичне,

багатозмістовне. Проте завжди воно стосується людини, її діяльності, змін у

природних об’єктах під впливом людини. Тобто культура (у початковому

значенні - «оброблене») відрізняється від «натури», від природного, «дикого».

Тому цим терміном можна назвати все те, що відрізняє людину від інших

біологічних істот, штучний світ, створений людиною, - від природного.

Всесвітня конференція з культурної політики, що була проведена у 1982 році під

егідою ЮНЕСКО, у своїй декларації визначила культуру як комплекс характерних

матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що

включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила

людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Культура складається з трьох аспектів: соціокультурної діяльності

людини, наслідків цієї діяльності та ступеня розвитку особистості.

Соціокультурна діяльність людини містить у собі економічну, політичну,

художню, релігійну, наукову, моральну, правову та інші сфери.

Розвиток особистості відбувається виключно внаслідок соціокультурної

діяльності в межах тієї чи іншої культури

Тобто людина створює культуру, а культура створює людину.

Світ, у якому існує людина, є складною системою «природа-суспільство».

Культура забезпечує рух та діяльність цієї системи на всіх рівнях її

функціонування завдяки своїм функціям. Саме функції культури відбивають ту

роль, що відіграється культурою в житті суспільства.

Людинотворча функція може бути визнана головною функцією культури,

оскільки людина формується, лише залучаючись до світу культури. З цією

функцією пов’язані та визначені нею всі інші.

Перетворююча функція забезпечує засвоєння та перебудову світу і є

засобом розвитку людського суспільства як особливого, відмінного від природи

утворення.

Пізнавальна функція відбиває прагнення кожної людини та кожного

суспільства створити власне бачення картини світу, встановити смисл та

значення явищ природи, артефактів та зв’язків між ними.

Спілкувальна функція створює певну систему комунікацій, що

забезпечують обмін та взаємодію між учасниками культурного процесу.

Соціалізація людини, інтеграція суспільства відбувається внаслідок того, що

людині пропонуються норми, зразки, алгоритми спілкування, які відрізняються

від поведінки тварин.

Оціночна функція поділяє дії людини на позитивні та негативні, прогре-

сивні та консервативні. Вона забезпечує створення ідеалів, еталонів, що

формують цілі життєдіяльності людини, методи та крітерії оцінки.

Керувальна (нормативна) функція полягає в появі загально визнаних норм

людського буття, які керують життєдіяльністю суспільства

Трансляційна (комунікативна)Вона є засобом передачі

досвіду від покоління до покоління і відображається в здатності суспільства

закріплювати результати соціокультурної діяльності, накопичувати, систе-

матизувати, зберігати та транслювати сукупний досвід людства.

Рекреативна функція дозволяє людині відновлювати свої духовні сили,

шляхом відвідування театрів, стадіонів, храмів, карнавалів тощо проводити

психологічне розвантаження, «профілактику» свого душевного стану.

Інтегративна (об’єднуюча) – об’єднує людей, народи, етноси.

Виходячи з вищезазначеного, історія української культури – це процес

творення та сприйняття цінностей, які визначали духовне та матеріальне

життя українського народу протягом багатьох століть з давнини до

сьогодення.

2. Культура первісного суспільства на території України

В історичному розвитку первісна доба охоплює величезний період - від появи перших людиноподібних істот до виникнення перших цивілізацій. Відповідно до основного матеріалу виробництва - каменю, цю культурно-історичну епоху називають кам’яним віком.

Кам’яний вік поділяється на: палеоліт (давній кам’яний вік) - 2 млн. - ХІ тис. років до Р. Х.; мезоліт (середній кам’яний вік) - Х-VII тис. років до Р. Х.; неоліт (новий кам’яний вік) - VI-IV тис. років до Р. Х.

Кам’яний вік характеризується поступовим формуванням людини сучасного типу за фізичними ознаками, привласнювальним типом господарювання (мисливство, рибальство, збиральництво), створенням найпростіших знарядь праці, знайомством з вогнем та вмінням його видобувати, формуванням перших суспільних спільнот (людське стадо або праобщина, родова община), форм релігійних вірувань (фетишизм, анімізм, тотемізм та магія) тощо.

Відповідно до цієї періодизації первісного суспільства здійснюється аналіз зміни форм господарювання. Для палеоліту і мезоліту характерна тільки привласнювальна форма. В період неоліту людина починає прилаштовуватись до відтворювальної форми - землеробства та скотарства. Потім ця форма господарювання поєдналася з привласнювальною, що суттєво вплинуло на динаміку культурно-історичного розвитку.

Стоянки раннього палеоліту відомі в Донбасі (Амвросіївка), на Харківщині (Ізюм), Житомирщині (Городище), в печерах і гротах Криму, в Подніпров’ї (Лука-Врубливецька, Бабин). Загалом близько 60 стоянок по всій Україні. У ранню добу палеоліту жили людиноподібні істоти, яких в науці називають «пітекантропи» З погляду сучасності вони виготовляли примітивні предмети праці. Ймовірно користувались дерев’яними киями та загостреними палицями, які не збереглися до нашого часу, а також зробленими з різних порід каменю ручними рубилами. Такі рубила, оббиті і загострені з країв, завдовжки 10-20 см слугували основним універсальним знаряддям. Використовували також відщепи - безформні осколки кременю. Жили стадами і не вміли споруджувати житла. Приблизно 150-100 тис. років до Р. Х. з’являється новий фізичний тип людини - «неандерталець». Про розумові здібності неандертальців свідчать вирізані ними візерунки та зображення тварин на кістках тварин (стоянка Молодово - Чернівецька обл.). Значно вдосконалювалось виробництво крем’яних і кам’яних знарядь, мисливської зброї, з’явились крем’яні вістря на списи, ножі. Проживали на берегах великих річок, будували перші житла. Зокрема, поблизу с. Молодово знайдено перші унікальні в Європі тривалі наземні житла віком до 44 тис. років. Вони споруджувались з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дерева, накривались шкірами. Житла обігрівались і освітлювались вогнищами.

Пізній палеоліт охоплює час від 40-35 тис. років до 11 тис. років тому. Саме в цей час формується людина сучасного фізичного типу, яку в науці називають «кроманьйонець». Це вже був «homo sapiens» - людина розумна.

У цей період первісні люди заселяють всю територію України, але найбільше їхніх стоянок виявлено на Дніпрі та Дністрі (Молодове, Кормань, Бабин та інші). Нині відомо понад 800 стоянок людей пізнього палеоліту. На стоянках пізнього палеоліту жило в середньому від 20 до 100 осіб. За підрахунками вчених населення України становило 20 тис. осіб. Панував родоплемінний лад. Середній вік життя людини того часу становив приблизно 20-25 років. Найдавніші пам’ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту, які були знайдені на Радомишльській (Житомирська обл.), Мізинській (Чернігівської обл.), Амвросіївській (біля м. Амвросіївка Донецької обл.) та інших стоянках. Серед них всесвітньо відомі браслети зі стоянки Мізин, виготовлені з бивня мамонта, покриті меандровим і зигзагоподібним орнаментом, численні кістяні пластинки, лопатки, щелепи та інші кістки мамонта, прикрашені врізними лініями та червоною вохрою. Наша уява про духовний світ людини пізнього палеоліту доповнюється знахідками музичних інструментів. Зокрема, на стоянці Мізин знайдено ансамбль музичних ударних інструментів, а на стоянках Атака та Молодово, що на Дністрі - кістяні сопілки.

На сучасному етапі доба мезоліту представлена приблизно 1000 розроблених стоянок та кількома могильниками. У цей час зникають великі тварини - такі як мамонт, а тваринний світ визначають олені, кози, зайці, коні та інші. У зв’язку з цим відбуваються зміни в мисливстві. Широко застосовуються винайдені лук і стріли. Людина приручає собаку, яка стає її помічником на полюванні. Найвідомішою пам’яткою цієї доби є Кам’яна могила, яка розташована біля села Терпіння (Запорізька область). Кам’яна могила займає площу близько 3-х гектарів, висота сягає 12 м, кількість плит пісковику перевищує 3 тисячі. Великий кам’яний пагорб у степу приваблював давніх людей як явище надзвичайне та фантастичне. У результаті багаторічних досліджень Кам’яної могили науковці відкрили 65 гротів і печер, на стелях яких виявлено кілька тисяч найрідкісніших наскельних зображень різних історичних епох (від пізнього палеоліту і мезоліту до середньовіччя). Гроти - це переважно невеликі (до 5-8 м), невисокі (1,2—1,5 м) скельні розколини з плоскими (або близькими до них) стельовими плитами Серед більшості малюнків, розташованих на тлі лінійно-геометричних композицій, добре простежуються зображення людини, диких і домашніх тварин, сцени полювання, танцю, чаклунства тощо..

Досягнення людства в неоліті називають «неолітичною революцією», бо в цей час первісні люди перейшли від привласню- вального типу господарства до відтворювального, тобто землеробства, скотарства та виробництва (ремесла).Другою основною рисою досягнень неоліту було винайдення глиняного посуду, який ліпили руками, орнаментували та випалювали на вогнищі. В техніці обробітку каменю застосовуються нові прийоми - шліфування, пиляння, сверління, що підвищувало продуктивність праці. З’являються нові знаряддя праці - сокири з рукоятками, тесла, свердла та інше. Неолітичні племена України селилися переважно на родючих ґрунтах берегів річок і озер. Землю обробляли серпами з кісток та рогів тварин з вставленими в них гострими крем’яними пластинками. У домашньому господарстві розводили корів, биків, свиней. Активно розвивався і привласнювальний тип господарювання. Житла будували з дерев’яних стовпів, обплетених хмизом, поліплених глиною. Такі стіни захищали від холоду і вологи. Взимку в житлі горіло вогнище.

З IV тис. до Р. Х. землеробсько-скотарські племена України почали динамічно розвивати відтворювальну систему господарювання (землеробство та скотарство) та виробництво, де разом з каменем все активніше використовували метал - мідь. Відповідно ця доба називається мідно-кам’яний вік, який в Україні тривав до ІІІ тис. до Р. Х. Здебільшого цей культурно-історичний період пов’язаний з трипільською культурою

Епоха бронзи (ІІ тис. до н. е.) ознаменована відкриттям бронзи (сплаву олова і міді) та її поширення викликали принципові зміни в житті суспільства. Поліпшилася обробка землі, що сприяло подальшому вдосконаленню виробництва. Люди дістали можливість вести господарство однією сім'єю, в розпорядженні якої залишалися всі надлишки виробленого. Зароджувалася приватна власність, майнова диференціація. Значно розширився обмін і контакти між окремими районами. Почалися війни за оволодіння худобою, орною землею, металом. З'явилися військові керівники, виник культ вождя. Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося після його смерті. Саме в епоху металу входять у звичай великі поховальні споруди — кургани. Розміри курганів, кількість і якість речей, якими їх заповнювали, свідчать про статусвмерлого в суспільстві. Багато курганів епохи бронзи вивчено на території України.

Обробка металу вимагала великої майстерності і спеціалізації, тому ливарна справа, як і гончарна, а пізніше ткацька, стає самостійною галуззю. Одним з основних видів творчості стала художня обробка металів. Досить швидко людина оволоділа різними її видами: кування, лиття, карбування, гравіювання по металу. Виготовлялися найрізноманітніші металеві прикраси: браслети, каблучки, сережки, підвіски, бляшки, які нашивалися на одяг, пояси, пряжки. Особлива увага приділялася зброї.

Залізний вік. Для багатьох народів останній етап розвитку первісного ладу пов'язаний з появою заліза на початку I тисячоліття до н. е. Новий метал був міцнішим і значно поширенішим. Це дало змогу впроваджувати його у всі галузі виробництва, на відміну від бронзи, яку при виготовленні знарядь праці майже не використовували.. З'являється патріархальне рабство, міцнішають зв'язки між племенами (племінні союзи). Для цього часу характерні грабіжницькі війни. Вони сприяли розвитку військової техніки, військової організації, піднесенню військових керівників. Новим у розвитку мистецтва можна вважати появу спеціалізації, виділяються художники, співаки, розповідачі. Провідним видом творчості надалі залишаєтьсяприкладне мистецтво.

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

4. Культура населення ранньої залізної доби(кіммерійці, скіфи, сармати)

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік з Україні датується XII ст. до н.е. — IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII —X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX —перша половина VII ст. до н.е.).

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні похованняВійськово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців. Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, позаяк свого письма скіфи не мали.Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у євразійських степах. За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської.Лісостепова зона скіфських часів була заселена різноетнічними племенами: неври на Правобережжі, гелони і будини на Лівобережжі. Геродот згадує про калліпідів-елліно-скіфів, тобто, змішане греко-скіфське, не кочове плем'я. У середині V ст. до н.е., після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси - скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі на продаж.На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також з Китаєм і Персією. Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою. Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші - шестиколісними. Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.Іноді трапляються наземні однокімнатні споруди, округлі в плані. Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина і дерево.До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом. Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо. До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра - золоте руно.

Сармати. У ІІ ст. до н.е. скіфи були витіснені сарматами в Крим та на смугу західного узбережжя Північного Причорномор’я.

Сарматам, що жили під Доном та Уралом, античні автори приділяють велику увагу. За Геродотом, вони говорили зіпсованою скіфською мовою, тобто, як і скіфи, були іраномовними. Сарматська культура була подібна до скіфської, але так і не перевершила останню. Схожість відчувається і в міфології, однак з тією відмінністю, що в сарматів верховним божеством вважали, можливо, богиню родючості Астарту, пов’язану з культом Сонця й коня. Сармати, як і скіфи, в мистецтві розвинули звіриний стиль з властивими їм особливостями.Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництво, але рівня ремесел вони ще не досягли. Бронзові казани на високій ніжці були в сарматів. Культура сарматських племен, які мешкали в ІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е. на території сучасної України, - невід’ємна складова стародавньої культури нашої Батьківщини. Яскрава та самобутня сарматська культура існувала не ізольовано. Вона була тісно пов’язана з культурою місцевих племен.Зброя сарматів відрізняється від скіфської. Їхні мечі довгі, пристосовані для рубання з коня – сармати були переважно кінними воїнами. Про одяг сарматів та їх зовнішній вигляд можна судити за боспорськими надгробками і зображеннями в розписних пантікапейських склепах. Знатний сармат носив коротку сорочку, пояс, м’які чоботи і плащ, який на плечах застібувався фібулою.

Скіфи й сармати зробили величезний внесок у розвиток світської культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишилось багато відомостей про духовне життя цих народів. У скіфів та сарматів збереглася основна частина рис поховального обряду, які утворилися ще в епоху бронзи: два призначення поховального обряду (одне – для знаті, друге – для простолюду), астральна й космічна символіка, яка забезпечувала перенесення душ на небо, антропоморфні скульптури тощо. Останнім часом зроблено висновок щодо ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могил, вважалися священними.

studfiles.net

Родоплемінні культи

Родоплемінні культи є складним конгломератом місцевих традицій, обрядів, ритуалів, якими позначаються різні етапи людського життя (надання імені, похорон та ін.), уособлення небесних і атмосферних явищ, релігійно-міфологічні уявлення. Родоплемінним релігіям властиві: 1) поклоніння духам (природи, предків), яким спочатку надавали зооморфних, а пізніше — антропоморфних рис; 2) відсутність професійних служителів культу; 3) відправлення культу в формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжується магічними обрядами (танцями, іграми) в честь духів.

До ранніх форм релігії належать: магія, фетишизм і анімізм, котрі виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому).

Магія (від грецьк. maheia — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Приміром, деякі з північноамериканських індіанців ще у XIX ст. перед початком полювання на бізонів виконували особливий мисливський танець: танцювальним рухам вони приписували надприродні властивості заманювати бізонів до стійбищ і забезпечувати вдале полювання. Магія подвоювала (в уяві людей) шляхи впливу на природу: вважали, що людина могла вплинути на природу не лише своєю працею (природний рух), а й особливими символічними діями — обрядами (надприродний шлях).

Магія поділяється (за метою, яка ставиться перед чаклунством) на такі основні види: виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішою була магія виробнича, яка, в свою чергу, мала ряд "розгалужень": мисливська, рибальська, будівельна тощо. У ході розвитку суспільства з'являються все нові різновиди виробничої магії; землеробна, скотарська, гончарна, ковальська, навчальна, спортивна.

Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово "табу" запозичене з мов жителів Гаванських островів, що означає заборону що-небудь робити, щоб не накликати на себе неприємнощі. Магія дійшла до наших днів і як елемент сучасної релігії (віра в надприродну силу обрядів), і в самостійній формі (у вигляді таких побутових передсудів, як ворожіння на картах тощо).

Фетишизм (від португ. fetico — зачарована річ) — це віра в існування у матеріальних об'єктів надприродних властивостей. Фетишами називають матеріальні предмети, що їм віруючі приписують надприродні властивості.

Порівняно з магією фетишизм є більш складною формою релігії. Якщо магія "подвоювала" шляхи впливу на природу, то фетишизм "подвоїв" ще й властивості матеріальних об'єктів.

До реальної користі матеріальних предметів додавались їхні надприродні здібності бути помічником і заступником людей. У фетишизмі в зародковій формі з'являється ідея Бога.

В сучасних релігіях фетишизм зберігається у вигляді поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі), а як самостійний залишок — у вигляді віри в талісмани й амулети. Талісман, з погляду марновірних людей, приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами (талісманами або амулетами) у марновірних людей є, наприклад, ггідковки, ладанки, кулони, слоники, іграшки.

Анімізм (від лат. апітпа — душа) — це віра в існування у матеріальних об'єктів і процесів надприродних двійників. Анімізм починається з приписування якостей двійників матеріальним об'єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. У подальшому своєму розвиткові анімізм включив у себе уявлення про двійників матеріальних процесів (хвороби, війни, ковальська справа та ін.).

У слов'ян для визначення ілюзійних двійників застосовувались два терміни: менш могутніх називали "душами", більш могутніх — "духами". Тому можна сказати, що анімізм є вірою в існування душ і духів. Прикладом анімізму можуть бути деякі релігійні уявлення, скажімо, ескімосів Гренландії (XIX ст.). На їхню думку, надприродні двійники були у кожної людини, дерева, струмка, звіра. Уночі, вважали вони, людські душі залишають свої тіла і відправляються полювати, танцювати, відвідувати друзів. Коли вмирала людина, ЇЙ у могилу клали знаряддя і предмети праці. Вважалося, що двійники цих речей служитимуть двійникам людських тіл у "країні мертвих".

В анімізмі здійснюється подальше подвоєння світу: світ реальних об'єктів доповнюється світом духовного буття. У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих родичів. Тому в літературі первісний анімізм часто називають культом предків. У початковому анімізмі двійники уявляються як певне інше тіло, невидиме і невідчутне у більшості дагтєвих ситуацій. В той же час у багатьох народів існувало повір'я, що в окремих ситуаціях двійника можна побачити, почути і якось ще й відчути: уві сні, як відображення у воді, як тінь. На цій стадії розвитку релігії не існувало уявлення про безтілесну душу, двійники мислились як якась друга плоть, що має всі речові характеристики: форму, об'єм, вагу, колір, запах. Наприклад, гренландці вважали, що душі у людей неоднакові, — гладкі люди мають гладкі душі, у худих людей і душі худі. Оскільки уві сні щастило "бачити" також душі померлих, то виникло уявлення про безсмертних двійників.

З уявлення про безсмертя двійників виросло уявлення про потойбічне життя. У первісних анімістів "країна мертвих" розташовувалась не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ у "країні мертвих" в принципі вважалось звичайним продовженням реального життя. Так, за уявою індіанців-алконгінів душа мисливця у "країні мертвих" бігає за душами лося і бобра. У деяких народів замість уявлення про "країну мертвих" з'явилися уявлення про переселення душ у нові тіла.

У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі — все це за своєю суттю — ускладнений анімізм. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди і в спіритизмі (вірі у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдечка, яке крутиться).

Магія, фетишизм і анімізм відобразили й виразили безсилля первісної примітивної людини. У всіх випадках, коли люди, не маючи достатніх знань, були або хоч відчували себе безсилими, вони шукали "допомоги" в магії, фетишах або надприродних Двійниках. Ранні форми релігії, виникнувши ще в період формування родового ладу, збереглися й на-Далі як у родоплемінному суспільстві, так і в класовому. Проте вони були тут відсунуті на другорядні позиції тими релігіями, які повніше відображали конкретні особливості суспільного розвитку.

Родоплемінний (або родовий) лад склався приблизно 40 тисяч років тому і пройшов три основних ступені: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожному ступеню відповідала форма релігії, яка відображала особливості безсилля людей у даних, конкретних умовах: ранньому матріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називають родоплемінними релігіями.

Тотемізм (мовою індіанців-оджибве (журавля) тотем означає — його рід) є віра у надприродну спорідненість людських колективів з певними видами тварин.

Тотемами називають тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. У тотемах люди вбачали покровителів роду і племені, захисників і заступників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Усі вважалися братами й сестрами людей, і тому свої родові колективи первісні мисливці називали їх іменами. Наприклад, північноамериканські індіанці з племені оджибве у XVII ст. мали п'ять родових колективів, які носили назву: журавля, сома, гагари, ведмедя тощо. А в Австралії наприкінці XVIII — початку ХГХ ст. європейців дуже дивувало, що на запитання: "Хто ти такий?" абориген відповідав: "Я — кенгуру", або "Я — личинка комахи". А тим часом цими відповідями австралійці підтримували свій кровний зв'язок з даними тотемами.

Спочатку як тотему поклонялися тільки тварині і причому тій, яка була об'єктом полювання. Пізніше (із збільшенням людських колективів) родинні відносини поширилися на решту тварин, а в окремих народів — також на рослини і природні фактори. Наприклад, у австралійців тотемами були собака Дінго, водяна лілія, сливове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ, сонце.

За яких історичних умов виник тотемізм? У нього було дві специфічні соціальні передумови: виникнення родового ладу і полювання як основний вид трудової діяльності. Разом із виникненням родового ладу з'явилася і залежність кожного члена суспільства від колективу родичів, оскільки тільки від них первісна людина могла отримувати допомогу і заступництво. А в умовах, коли полювання було головним видом трудової діяльності, первісна людина досить сильно відчувала свою залежність від тварин. Залежність від родового колективу і тварин — ось ті головні особлит вості раннього матріархату, які ніби відштампувалися в тотемізмі.

Зазначимо дві основні риси тотемізму.

Перша — виділення в ролі головних об'єктів поклоніння тотемічних духів, тобто двійників тотемів. Не самі тотеми, а їхні двійники були головним об'єктом поклоніння в цій релігійній системі. Тотемам поклонялися настільки, наскільки вони були вмістилищем тотемічних духів. Це поклоніння виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвоприношення, виготовлення і вшанування зображення тотемів, спеціальні тотемістські свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему. Під уподібненням розуміється прагнення зовні бути схожим на тотема хоч би однією якоюсь рисою. Так, окремі жителі Африки, намагаючись бути схожими на антияопу-зебру, вибивали собі нижні зуби.

Друга риса — дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних процедур. Тотемам поклонялись, але їх же вбивали і з'їдали. І, за переконанням первісних мисливців, одне не заважало іншому. Важливим було одне: вбити і з'їсти за правилами, тобто так, щоб не нашкодити Тотемічному духові. Так, індіанці-шевенези (Канада) Ще на початку XX ст. виконували такі процедури над тілом забитого "родича"-оленя: ставили перед мордою забитого посуд з їжею, танцювали мисливський танець, гладили тіло, дякували оленеві за те, що він дав себе забити, просили вибачення і бажали щастя Духові оленя в країні померлих.

Тотемізм увійшов як елемент у всі сучасні релігії. Особливо відчутним є його вплив в індуїзмі, де багато тварин вшановуються як священні. Найпочесніше місце серед усіх шанованих тварин у індусів займає корова. Сліди тотемізму чітко простежуються в християнстві. Святий дух зображується у вигляді голуба, а Христос часто називається агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з'їдання тотема бере свій початок християнське таїнство причащання, під час якого віруючі під виглядом хліба і вина "з'їдають тіло і п'ють кров Бога".

Землеробські культи — це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай. Типовий приклад — релігійні погляди індіанців-ірокезів. Вони жили раніше на території, на якій тепер розташовані канадські міста Квебек і Монреаль. Ще у XIX ст. ірокези шанували чотирьох головних духів: духа землі, духа бобів, духа кукурудзи і духа гарбуза. Всі ці чотири духи, за їхніми уявленнями, були жінками. Духів кукурудзи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді трьох сестер, одягнених у листя відповідних рослин. Поряд з духа-ми-жігасами шанувалися також, але на другорядних ролях, духи-чоловіки — дух сонця, дух дощу і дух вітру. За яких історичних умов виник землеробський культ?

На ступені розвитку матріархату (виник близько 8 тис. років тому) основним видом виробничої діяльності було мотичне землеробство, яке виросло із збиральництва. А збиранням раніше займалися жінки. Можна сказати, що доки чоловік полював, жінка винайшла землеробство. Тому на стадії пізнього матріархату жінки, виконуючи головну роль у господарському житті, разом з цим і завдяки цьому почали керувати чоловіками і в інших галузях життя. Залежність землеробства від природи і керівна роль жінки — ось дві головні особливості того часу, які відбилися у релігійних поглядах людей.

Можна виділити такі основні риси даної релігійної системи. Перша — шанування землеробських духів у ролі головних. Цих духів ми вже називали, коли йшлося про ірокезів. Нагадаємо, що в багатьох народів шанувалися і двійники таких природних факторів, які лише в уяві людей впливали на врожай. Наприклад, багато народів (вавилоняни, єгиптяни та ін.) гадали, що на врожай впливають місяць і планети, і тому поклонялися також духам цих об'єктів.

Друга — керівна роль жінки в релігії. Землеробський культ — це своєрідна жіноча релігія. Це виявлялося у Двох головних процесах. По-перше, найголовніші духи зображувалися у вигляді духів жіночого роду. По-друге, найважливіші релігійні обряди в цей час виконували жінки. У деяких народів дозволялося важливі обряди виконувати й чоловікам, але за однієї обов'язкової умови: вони повинні були видавати себе за жінок (говорити голосно, що вони жінки, перевдягатися у жіночий одяг).

Третя риса — людське жертвоприношення як система. Не розуміючи суті землеробських процесів, люди думали, що врожай є зворотна вдячність духів за жертвоприношення. Тому первісні землероби намагалися свої дари духам зробити більш дорогими, більш цінними. Так виникла ідея необхідності людського жертвоприношення.

Четверта — ідея смерті і воскресіння деяких духів. Спостерігаючи за зерном, люди помітили, що після "похорон" воно воскресає знову. Звідси зародилося уявлення, нібито деякі духи можуть тимчасово померти, щоб потім воскреснути.

І нарешті, п'ята риса — переселення до "країни мертвих" — із землі на небо. Багато благ і неприємностей землеробам "посилало" небо: світло і тепло, дощ і вітер, сніг і град. Звідси народилося уявлення про те, нібито духи живуть на небі. За аналогією і "країну мертвих" переселили із землі на небо. Саме тоді вперше виникла ідея "про життя" душ мертвих у царстві небеснім.

Землеробський культ широко представлений у сучасних релігіях. Серед християнських святих є покровителі землеробства (Георгій) і повелитель дощу та грому (їлля-пророк). Усе це явний відголос землеробського культу. Від Ідеї жіночого духу землі бере свій початок уявлення про Богородицю: недарма віруючі в селі називали її "заступницею хлібів". Із землеробського культу, що припадав на певні пори року, прийшли до християнства свята Різдва Христового (в минулому свято народження духа сонця — взимку) і Пасхи (в минулому свято воскресіння духа зерна — навесні).

Шамашзм (евенкійською мовою "шаман" означає несамовитий) — це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів).

Приміром, у якутів аж до поч. XX ст. вважалося, що коли людина захворіла, то ЇЇ ніхто не може вилікувати, крім шамана. Шаман "лікував" за плату. В процедуру "лікування" входило виконання сукупності релігійних дійств: заклинання, пісні, танці, звернення до духів за допомогою розмови з духом. Якщо після релігійного "лікування" організм перемагав хворрбу, слава приписувалася шаману, а якщо помирав — винним оголошувався злий дух, що вкрав душу хворого.

За яких історичних умов виник шаманізм?

Близько шести тисяч років тому розпочався перехід до патріархату. За патріархату з'явився додатковий виробничий продукт. Це означає, що люди почали виробляти більше, ніж було потрібно. У колективі виникла можливість утримувати тих, хто не займався продуктивною працею. Основними видами виробничої діяльності цього часу були скотарство і плугове землеробство, яке виникло на основі скотарства. Займалися цією працею чоловіки, оскільки вони мали мисливське знаряддя. Вирішальна роль чоловіка в господарському житті зумовила виділення його на перший план і в господарському управлінні. Можливість утримувати людей, які самі нічого не виробляють, І керівна роль чоловіка в суспільстві — ось дві основні особливості, які відбилися в шаманізмі.

Перша риса шаманізму — поява професійних служителів культу. Вперше в історії релігії виникла група людей, які одержували засоби для існування, значною мірою або й повністю, за рахунок відправлення релігійних обрядів; хоча в особі шаманів уже, по суті, з'явилося духовенство, церкви ще не було. Шамани не мали власної організації. Вони діяли в межах родоплемінної організації, підкоряючись ватажкам роду і племені, виконували їхні вказівки.

Друга — виділення в ролі головних об'єктів релігійного поклоніння так званих шаманських духів. З погляду людей того часу, ці духи служили шаману, виконували його різні доручення, допомагали пізнавати таємниці, билися зі злими духами.

Третя риса — керівна роль чоловіка в релігії. Кількість духів-жінок зменшилася, і вони були витіснені на другий план духами-чоловіками. Серед професійних служителів культу були і жінки, але чим більш глибоким був процес розкладу родового ладу, тим більше шамани витісняли Іпаманок.

Четверта — використання істеричних приступів як засобів виконання релігійних обрядів. У багатьох народів шамани входили в екстаз і доводили себе до приступів, симптомами яких були: судомні обличчя та порухи тіла, невідчування уколів, піна на вустах, надзвичайно високі стрибки, мовна діяльність без контролю свідомості, втрата свідомості. Шамани в багатьох випадках були нервовохворими людьми. Причому до поєднання нервової хвороби з професією шамана люди йшли двома шляхами: в одних випадках нервовохворі ставали шаманами через свою незвичайність і обмежену здатність до суспільно-корисної праці, в інших — шамани ставали нервовохворими через сильні і часті збудження при виконанні релігійних обрядів.

І нарешті, п'ята риса — використання задурливих Дій як засобів виконання релігійних обрядів. Релігія виникла без будь-якої брехні. І лише на стадії ша-манізму до несвідомого обдурювання додалося сві-Доме, яке стало водночас і засобом відправлення релігійних обрядів, і однією з додаткових причин збереження релігійності.

У народів Азії, Австралії та Америки, які й досі живуть в умовах, де зберігаються залишки первісного суспільства, шаманізм існує й дотепер.

У всіх сучасних релігіях є залишки шаманізму. Це і професійна каста служителів культу, і уявлення про те, що священики перебувають в особливих стосунках із "світом духів", і те, що головні представники надприродного світу — чоловічої статі. До залишків шаманізму належать також елементи екзальтації, які зустрічаються в ряді сучасних релігій.

Розпад суспільства на класи призвів до зміни релігійної діяльності людей. На зміну старим релігіям прийшли нові. За своїм змістом вони були складніші порівняно з релігіями первісного суспільства, тому їх називають ще розвинутими релігіями. Всі розвинуті релігії можна поділити на три основні підгрупи: ранні національні релігії, пізні національні релігії та світові релігії. Розвиток релігій порівняно з первісними характеризується новими рисами. Найважливішими з них є такі.

По-перше, в цих релігіях головними об'єктами релігійного поклоніння стали вже не духи, а боги. Боги, в уяві віруючих, — це своєрідні, "удосконалені духи", що зосередили в своїх руках всю владу як щодо надприродних об'єктів, так і відносно людського суспільства.

За переконанням людей класового суспільства, саме боги встановлюють, проповідують і захищають пригнічення людини людиною.

По-друге, класова диференціація суспільства зумовила появу церкви як особливого ідеологічного апарату панівного класу. Церква збирала засоби на задоволення своїх потреб, контролювала дотримання віруючими релігійних обрядів, захищала існуючі порядки, пропагувала і насаджувала релігійні ідеї.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1977.

Библейский словарь / Зрик Нюстрем. — Торонто, 1985.

Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1971.

Гелей Г. Біблійний довідник. — Торонто, 1985.

Тече Г. Библейские истории. — М., 1988.

Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. — Л., 1986.

Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. — К., 1987.

Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. — К., 1988.

Григулевич Й. Р. Инквизиция. — М., 1985.

Губман Б. Л. Современная католическая философия: чело-век й история. — М., 1988.

Дарманський П. Ф. Земні джерела "Святого письма". — К., 1985.

Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 21.

Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Там само. — Т. 7.

Жизнь Будда, индийского Учителя Жизни. Пять лекций по буддизму. — Самара, 1998.

Ислам в истории народов Востока. — М., 1981.

Ислам. Религия. Общество. Государство. — М., 1984.

Ислам: Краткий справочник. — М., 1986.

Кааинин Ю, А. Модернизм русского православия. — К., 1988.

Каниткар В. П., Оузн К. У. Индуизм. — М., 1999.

Косидовский 3. Библейские сказання. — М., 1968.

Крывелев Й. А. Библия: историко-критический анализ. — М., 1983.

Кун Н. А. Легенды й мифы древней Греции. — М., 1989.

Лаоцзы. Обрести себя в Дао. — М., 1999.

Ленін В. І. Пробудження Азії // Повне зібр. творів. — Т. 23.

Маркс К. Об'яви війни. До історії виникнення східного питання // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 10.

Маркс К. Лютер як третейський суддя між Штраусом і Фейєрбахом // Там само. — Т. 1.

Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Там само. — Т. 1.

Максуд Р. Ислам. — М., 1999.

Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. - М., 1991.

Привалов К. Секты: досьє страха. — М., 1987. — С. 123.

Рижский М. Й. История переводов Библии в России. — Но-восибирск, 1978.

Рижский М. Й. Библейские пророки й библейские пророчества. — М., 1987.

Тантрический буддизм. — М., 1999.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.

Толковая Библия, или Комментарии на все книги писання Ветхого й Нового завета. — Стокгольм, 1987. — Т. 1—3.

Фрезер Д. Д. Золотая ветвь. — М., 1980.

Фрезер Д. Д. Фольклор в Ветхом завете. — М., 1985.

Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. — Ростов-на-Дону, 1997.

Шарден П. Т. де. Феномен человека. — М., 1987.

Шифман Й. Ш. Ветхий завет й его мир. — М., 1985.

Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.

ua-referat.com

Родоплемінні культи - Реферат

Зазначимо дві основні риси тотемізму.

За яких історичних умов виник шаманізм?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1977.

Библейский словарь / Зрик Нюстрем. — Торонто, 1985.

Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1971.

Гелей Г. Біблійний довідник. — Торонто, 1985.

Тече Г. Библейские истории. — М., 1988.

Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. — Л., 1986.

Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. — К., 1987.

Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. — К., 1988.

Григулевич Й. Р. Инквизиция. — М., 1985.

Губман Б. Л. Современная католическая философия: чело-век й история. — М., 1988.

Дарманський П. Ф. Земні джерела "Святого письма". — К., 1985.

Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 21.

Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Там само. — Т. 7.

Жизнь Будда, индийского Учителя Жизни. Пять лекций по буддизму. — Самара, 1998.

Ислам в истории народов Востока. — М., 1981.

Ислам. Религия. Общество. Государство. — М., 1984.

Ислам: Краткий справочник. — М., 1986.

Кааинин Ю, А. Модернизм русского православия. — К., 1988.

Каниткар В. П., Оузн К. У. Индуизм. — М., 1999.

Косидовский 3. Библейские сказання. — М., 1968.

Крывелев Й. А. Библия: историко-критический анализ. — М., 1983.

Кун Н. А. Легенды й мифы древней Греции. — М., 1989.

Лаоцзы. Обрести себя в Дао. — М., 1999.

Ленін В. І. Пробудження Азії // Повне зібр. творів. — Т. 23.

Маркс К. Об'яви війни. До історії виникнення східного питання // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 10.

Маркс К. Лютер як третейський суддя між Штраусом і Фейєрбахом // Там само. — Т. 1.

Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Там само. — Т. 1.

Максуд Р. Ислам. — М., 1999.

Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. - М., 1991.

Привалов К. Секты: досьє страха. — М., 1987. — С. 123.

Рижский М. Й. История переводов Библии в России. — Но-восибирск, 1978.

Рижский М. Й. Библейские пророки й библейские пророчества. — М., 1987.

Тантрический буддизм. — М., 1999.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.

Толковая Библия, или Комментарии на все книги писання Ветхого й Нового завета. — Стокгольм, 1987. — Т. 1—3.

Фрезер Д. Д. Золотая ветвь. — М., 1980.

Фрезер Д. Д. Фольклор в Ветхом завете. — М., 1985.

Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. — Ростов-на-Дону, 1997.

Шарден П. Т. де. Феномен человека. — М., 1987.

Шифман Й. Ш. Ветхий завет й его мир. — М., 1985.

Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.

vyz.com.ua

реферат: Родоплемінні культи

Зазначимо дві основні риси тотемізму.

www.br.com.ua

Родоплемінні культи

Зазначимо дві основні риси тотемізму.

www.coolreferat.com

Неолітична революція — Вікіпедія

Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності.

Мапа світу, що зображає приблизні центри появи землоробства та його поширення[1] Неп-оф-Хауар, поселення землеробів, що датується 3500—3100 роками до н. е. Неолітичний камінь для обробки зерна

Термін «неолітична революція» увів у 1949 англійський археолог Гордон Чайлд. Неолітична революція полягала в тому що людина від полювання і збиральництва перейшла до відтворювального господарства, тобто почала розводити тварин (рогата худоба, коні, подекуди дикі свині) та почала вирощувати рослини замість того, щоб шукати їх. В епоху мезоліту, що тривала у XI–VIII тис. до н. е., на всіх заселених людиною територіях перестав позначатися вплив останньої фази зледеніння. Сучасні клімат, флора і фауна набули своїх нинішніх географічних меж. Людина набула всіх біологічних характеристик сучасної людини, а людство розділилося на раси. В епоху неоліту (VIII-ІІІ тис. до н. е.) у географічно віддалених людських спільнотах відбулася ціла серія драматичних технологічних і соціальних змін, котрі називаються «неолітичною революцією». Її сутність полягає у переході від господарства привласнюючого (збиральництва, мисливства і рибальства) до виробляючого (землеробства і скотарства).

Клімат, флора та фауна[ред. • ред. код]

Культурне пристосування до життя у післяльодовикових природних умовах спочатку вилилося в активізацію збиральництва. На території Східного Середземномор'я і Малої Азії вперше виникла й одержала поширення практика розведення тварин і культивування рослин. З рослин це полба, пшениця, ячмінь, сочевиця, тобто ті рослини, які вимагали винайдення певних навичок готування, щоб бути вживаними до їжі. Першими продуктивними домашніми тваринами були вівця й коза, велика рогата худоба була приручена згодом. Зрозуміло, що всі ці нові явища мали значні соціальні і культурні наслідки. Коли виробництво їжі одержало широке розповсюдження і в людей з'явилися постійні її запаси, суспільство одержало можливість у широких масштабах перейти до стійкої осілості. У людей зникла необхідність щохвилини думати про те, чим угамувати голод, постійно слідувати за стадами диких тварин у їх сезонних пересуваннях чи залежати від термінів дозрівання плодів диких рослин.

З переходом до виробництва продуктів харчування людина одержала вільний час, тому не дивно, що виникли нові види ремесла: ткацтво, обробка обсидіану (вулканічного скла) і початки металургії. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину — (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної епохи. Більше того, цей винахід знаменує справжню революцію, подію величезної ваги у розвитку людства. Адже до цього людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою — обпалюючи ж глину, вона створювала новий, невідомий у природі матеріал. Також кераміка мала велике значення і в розвитку естетичного почуття: прикрашаючи вигадливим узором виготовлені нею посудини, людина поступово вдосконалила мистецтво орнаменту, відмічене все більшою геометричною стрункістю, ритмом барв і ліній, народжених її творчим натхненням.

У результаті всього цього населення Землі колосально зросло, різко розширилася і сфера природокористування. Виникає соціальна організація, що базується на сільському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем. З'являється інституція племінного вождя, що виконує функції військово-політичного управління. У кінці епохи починається обробка металів (золота, срібла, міді), тому останній період неоліту (IV-ІІІ тис. до н. е.) називають мідною добою — енеолітом.

Прогрес господарства й ускладнення соціального життя вплинули на розвиток духовної культури неолітичного суспільства. З'явились перші карти — позначення маршрутів, нанесених на деревну кору, дерево чи шкіру. Одержала значного розвитку піктографія, за допомогою якої тепер могли здійснюватись досить складні записи. Такі записи відомі у племен Північного Сибіру, американських індіанців, у багатьох суспільствах Меланезії і тропічної Африки. Записуватись могли повідомлення, призначені для передачі на відстань (пропозиції дарообміну, встановлення мирних відносин, любовні листи тощо), так і для збереження у часі (фіксація пам'ятних подій). Існували цілі піктографічні хроніки, наприклад, знаменита «Валам олум» («Червоний запис») північноамериканських індіанців-делаварів, котрі зобразили 184 малюнками на деревній корі усі свої історичні перекази — від початку світобудови до появи у країні європейських колонізаторів. У деяких племен з лічильних мотузок розвинулись своєрідні еквіваленти піктографії, що передавали думку формою, кольором й розташуванням вузликів («вузликове письмо») або черепашок.

Нові умови життя знайшли своє відображення і в міфології. Вона стала більш розвинутою, включивши до себе етіологію не тільки людей, тваринного і рослинного світу, найпростіших суспільних інституцій, але і культурних рослин, домашніх тварин, складних соціальних установлень, нерідко і світобудови у цілому. У ранньоземлеробських суспільствах одержали поширення міфи про шлюб чоловіка-Неба й жінки-Землі як початку усіх початків. Так, згідно з папуаськими міфами, животворні дощі проливаються тоді, коли Небо і Земля кохаються. У більшості племен північноамериканських індіанців вважається, що отець-Небо й мати-Земля — батьки усього сущого. Деякі землеробсько-скотарські племена вважають, що оскопляючи самців домашніх тварин, вони запліднюють землю. У той же час зростання соціальної ролі чоловіків широко відобразилось у міфах про створення світу чоловіком без участі жінки. Характерний міф західно-африканського племені бауле, в якому світ сотворила не жінка, а її син.

Такою ж мірою еволюціонувала й ускладнилась релігія. У міру накопичення знань про навколишній світ і про самих себе люди пізньої палеолітичної общини все менше ототожнювали себе з природним середовищем, все більше усвідомлювали свою залежність від незвіданих надприродних сил. Ці сили бачились добрими і злими. У результаті старі уявлення про дуалістичний поділ предметів і явищ природи вилився в уявлення про споконвічну боротьбу доброго і злого начал. Добрим силам стали поклонятись як постійним захисникам і покровителям роду, общини, племені; протиборчі їм злі сили старались умилостивити. Змінився зміст тотемізму: тотемні «родичі» і «предки» зробились об'єктом релігійного поклоніння. У подальшому зооморфні предки стали витіснятись антропоморфними, і тотемізм продовжував зберігатись не стільки як жива система вірувань, скільки в пережитках (наприклад, у тотемних назвах й символах родів). На основі анімізму став складатись культ природи, що уособлювалась в образах духів тваринного й рослинного світу, земних і небесних сил.

З виникненням землеробства зароджується культ вирощуваних рослин і тих сил природи, від яких залежало їх зростання, особливо сонця й землі. Наприклад, ірокези шанували духів маїсу, гарбуза й бобів, називаючи їх «трьома сестрами», «нашим життям» або «нашими годувальницями», і уявляли їх в образі трьох жінок в одязі з листя відповідних рослин. Чотири з шести свят ірокезів були пов'язані із землеробством: це були свята нового року, сівби, зеленого зерна і врожаю. Уявлення про Сонце як про запліднююче чоловіче й Землю як запліднюване жіноче начало разом з циклічністю благотворної дії Сонця породило його шанування як умираючого і воскресаючого духу плодоріддя. Одержала поширення магічна практика зміцнення сили Сонця, посилення плодоріддя Землі, викликання дощу тощо. Подібним же чином виникав культ покровителів худоби й розвивалась специфічно скотарська магічна практика.

З розвитком родоплемінної організації стала зароджуватись віра в духів померлих прабатьків, що допомагали людям. Виник культ предків. Як правило, він був культом чоловічих предків, хоча у матріархальних суспільствах вже почав складатись культ жіночих предків-прародительок, також відомий на пізніших стадіях соціокультурного розвитку. Одночасно привертає увагу те, що чи не більшість духів-покровителів уявлялись у вигляді жінок. Слід думати, що вони розвинулись з давніших культів господарок й берегинь домашнього вогнища, культу плодоріддя тощо До культу суспільних лідерів було ще далеко, але вже були деякі його передумови. Вони створювались вірою у наявність в людей якоїсь надприродної сили, обмеженої у пересічних одноплемінників і дієвої у старійшин, воєначальників, чаклунів. Ця віра існувала майже повсюдно, але в науці за нею закріпилося меланезійське слово «мана». Поступово навіть виникла віра в те, що хорошу мана може одержати не тільки кревний родич, але і всякий, що скуштував від тіла її носія. Так з'явилась практика з'їдати серце або печінку вбитого ворога і релігійний канібалізм стосовно своїх родичів, особливо видатних.

В образотворчому мистецтві в основному продовжувався перехід до умовної манери виконання, який розпочався ще в епоху мезоліту. У графіці, живопису і пластиці цього часу відбите прагнення до навмисної спрощеності, зображення замість цілого якої-небудь його характерної частини, нерідко до значної стилізації. Так, якщо в ранніх неолітичних петрогліфах Євразії порівняно легко ідентифікуються зображення людей і тварин, то в пізньому неоліті вони часто ледь пізнавані. У загальній же масі висічених на скелях знаків переважають кола, спіралі, хрести, півмісяці, свастики й інші солярні й місячні символи. Те ж фіксується етнографічно, наприклад, в еволюції африканських масок, у яких в міру розвитку пізніх первісних громад посилювалася умовна манера.

Дуже поширився декоративний напрямок в образотворчому мистецтві, тобто оздоблення всіх предметів побуту, особливо одягу, начиння і зброї художнім розписом, різьбленням, вишивкою, аплікацією тощо Широко розповсюдився розпис кераміки, часто багатоколірний.

Відомо безліч умовних зображень епохи палеоліту і реалістичних — епохи неоліту, але все-таки можна сказати, що образотворче мистецтво палеоліту було частіше реалістичним, а неоліту — частіше умовним. Чим пояснюється цей поворот у стилі образотворчої діяльності людини? Одні вчені зв'язують його зі зміною матеріалу, наприклад, з тим, що люди від розпису стін печер перейшли до оздоблення кераміки, інші — з розвитком абстрактного мислення, треті — з поширенням протописемної передачі інформації, деякі — з ускладненням релігійних уявлень, що вимагали навмисного відхилення зображень від подібності з земними оригіналами. Згідно із ще однією точкою зору, поворот у первісному мистецтві був зв'язаний з тим, що з переходом від мисливсько-риболовецького господарства до землеробства і скотарства інтерес до звіра вже став слабшати, а інтерес до людини ще тільки зароджувався.

Продовжували розвиватися й інші форми мистецтва, зокрема усна, музична і танцювальна творчість. У казках, легендах, піснях й інших жанрах усного фольклору виникли сюжети, що відображали залежність людини від родючості землі і плодючості тварин. Казки в одних племен ще слабко відокремлені від міфів, в інших стали самостійним жанром. Поряд з родовими й особистими з'явилися пісні статево-вікових груп і особливо чоловічих об'єднань. У ряді племен суперництво через жінок або боротьба за владу породили звичай змагання в піснях, іноді у формі напівжартівливої лайки (взаємного паплюження).

У піснях завжди був присутній музичний елемент, що досягався ритмізацією або інструментальним супроводом. У числі музичних інструментів з'явилися нові, постачені резонаторами струнні інструменти, ускладнені мембранні барабани, багатостовбурні «флейти Пана». У танцювальному фольклорі також з'явилися нові види, тісно зв'язані з землеробством і скотарством. Це, наприклад, так звані «безсоромні танці» родючості. Вони існували чи не у всіх ранніх хліборобів і хліборобів-скотарів і описані, зокрема, М. Миклухо-Маклаєм у папуасів: «Жінки рухаються повільно, роблячи маленькі кроки і виставляючи зад, яким вони крутять з боку убік; оскільки тулуб при цьому нахилений вперед, то груди при цьому бовтаються». Існували і сидячі танці з коливальними рухами, що археологічно зафіксовані ранніми трипільськими жіночими статуетками з відкинутим назад корпусом. У чоловічих будинках при ініціаційних та інших обрядах виконувалися специфічно чоловічі танці.

В кінці епохи неоліту виникають перші архітектурні споруди з великих каменів, які називають мегалітичними. Найпростішою спорудою є менгір — великий, грубо оброблений камінь, вертикально встановлений на поверхні землі. Найбільша кількість цих пам'яток збереглась на півночі Франції, у Бретані, де в епоху бронзи й заліза мешкали племена кельтів. Розміри менгірів коливаються від 1 м до 20 м. Зрозуміло, що транспортування й встановлення менгіра потребували величезних зусиль, можливо, вони споруджувались на честь важливих подій, видатних осіб, були могильними пам'ятниками і представляли певні божества.

Складнішою мегалітичною спорудою був дольмен — два вертикальних камені, на яких горизонтально лежить третій. Саме тут початок архітектури як виду мистецтва: розподіл елементів споруди на підтримуючі (опори) і на перекриваючі (перекриття). Поступово конструкція дольмена ускладнюється, вертикальних опор ставало усе більше; поєднуючись одна з одною, вони утворювали стіни поховальної камери, перекриттям для якої служила кам'яна плита, що лежала на них. Засипаний ззовні штучним пагорбом землі (курганом), дольмен ставав місцем поховання, гробницею, свого роду монументальним помешканням померлих — знатної особи або цілого роду. З часом розміри поховальних камер збільшились, перекриття навчились робити у декілька шарів кам'яного кладення, напускаючи їх один над одним, поки вони не змикались посередині. Така конструкція одержала назву фальшивого склепіння, тому що вона передає все навантаження на опори вертикально, без бокової розпірки. Ще один крок — і виникає перший купол, найбільш довершена у конструктивному відношенні форма покриття гробниці-дольмену.

Найбільш складним й загадковим з усіх типів мегалітичних споруд можна вважати кромлех. Припускають, що це було святилище, яке служило місцем жертвоприношень та інших ритуальних урочистостей, пов'язаних із захороненням померлих. Деякі особливості орієнтації найвідомішого у світі кромлеха у Стоунхенджі (Англія) наводять думку на те, що він відображає астральні вірування й, відповідно, астрономічні пізнання людини того часу. Встановлені по зовнішньому периметру Стоунхенджа масивні кам'яні блоки утворюють правильне коло і пов'язані воєдино спільною горизонтальною лінією кам'яного перекриття. Очевидно, що регулярна повторюваність однотипних прорізів була цілком свідомо застосованим архітектурним прийомом. Зовнішня огорожа Стоунхенджа ясно показує розподіл конструкції на опори й перекриття і в цьому сенсі може бути названа прототипом колонади.

В кінці епохи неоліту були відкриті колесо і плуг, почали використовувати робочу худобу, з'явилися торгові міста. До 3500 р. до н. е. у зоні алювіальних ґрунтів Південної Месопотамії і Єгипту виник міський спосіб життя, з'явилися перші держави і царська влада, монументальне мистецтво й архітектура, писемність; отже, можна говорити про виникнення цивілізації.

Протягом II тис. до н. е. тривала бронзова доба‚ що характеризувалася розповсюдженням металургії бронзи (сплаву міді з іншими металами, найчастіше — оловом), бронзових знарядь праці, зброї і прикрас. Епоха бронзи — час відокремлення скотарства від землеробства й виникнення чисто скотарських племен, які кочували зі своїми стадами величезними просторами Євразії. У кінці періоду племена об'єднуються у племінні союзи, які ведуть між собою запеклі війни. У цей час з'являється поливне землеробство, писемність, архітектура. Розквітають рабовласницькі цивілізації Західної Азії, Північно-Східної Африки, формуються цивілізації Південної і Східної Азії.

На початку І тис. до н. е. поширюється металургія заліза і виготовлення залізних знарядь праці і зброї — розпочинається залізна доба. Застосування заліза дало могутній стимул розвиткові виробництва і тим самим прискорило суспільний розвиток. У період залізної доби у більшості народів Євразії розпочинаються процеси державотворення. Це час розквіту цивілізацій Стародавньої Греції і Риму, Індії і Китаю.

uk.wikipedia.org